Мимоволі Білорусь стала інструментом втілення невиправдано амбітних планів рф. Відтак українські настрої щодо її мешканців набули дещо ворожого контексту. Утім, не забуваймо, що саме білоруські добровольці воюють за Україну з перших днів вторгнення. У який спосіб нас підтримує сусідня країна та як насправді люд реагує на війну – розповідає корінна білоруска Надія.
Спілкувався Інформатор.
Надія Суровцева – громадська активістка та фасилітаторка навчальних процесів. До війни Надія зчаста навідувалася в Україну: була тренеркою низки програм з неформальної освіти, навчала підлітків проєктному менеджменту та розповідала про холістичні підходи до навчання.
Зараз Надія у Гомелі – місті, що фігурує тимчасовим моргом для російських військових та майданчиком для безпілотників рф. ЇЇ історія виразно ілюструє те, як навіть у тоталітарній бульбашці залишається місце для усвідомленості та проактивності.
Що коїться за українсько-білоруським кордоном, яка позиція білорусів щодо війни та як вони допомагають українцям – читайте у матеріалі. Далі – пряма мова та роз’яснення журналістки (курсивом).
ВОЄННЕ ЩОДЕННЯ БІЛОРУСІ
Усюди шумно, літає військова техніка, вертольоти та літаки, їдуть військові машини. Скоріш за все ці автівки везуть російських солдатів в лікарні та морги. Танки з’явилися раніше. Я живу неподалік від кордону, близько 35 кілометрів, тому все чутно, особливо вночі. Настрій у людей однозначно неспокійний. Звичайно, є ті, котрим байдуже, я таких бачила, але я сподіваюся, що їх небагато. Більшість з мого середовища переймається і тікає з країни. Вони не можуть тут знаходитися, зокрема, й через репресії, що почалися 2020 року. Репресовані люди сидять у в’язницях. У Гомелі все важко.
Наразі у Білорусі є проблеми з отриманням віз до Європи. Одна з можливостей виїзду – гуманітарна віза в Польщу. Проте, отримавши її, повернення додому стає вкрай проблематичним.
Мої знайомі IT-шники вже так зробили. Хтось встиг поїхати в Грузію, хтось в Туреччину. Люди з’їжджають масово, особливо з Гомеля, тому що у Мінську значно тихіше. Там все відчувається трохи інакше. Живучи в Гомелі, ти розумієш, що Україна – це країна сусідка, а з Гомельського району відправляються воєнні ракети. Від цього усвідомлення робиться тяжко, складається враження ніби ти до цього причетний. Хоча, звісно, моє оточення проти війни. Усі розуміють, що це не спецоперація, а справжня війна. Розуміють, що Росія – агресор і Лукашенківський режим їй сприяє, таким чином повертаючи борги за 2020 рік. Я впевнена, що під час протестів у 2020-му Путін підтримував Лукашенка у всіх його рішеннях. Таким чином він зміг посадити нас усіх. Ми мали надію на те, що щось зміниться, але безуспішно. До нас приклали російську руку. Тому стає зрозуміло, що у них не дружні відносини – тут присутній Лукашенківський борг. Страшенно дратує те, що він втягує білорусів у війну з Україною. Є покидьки які кажуть “так, ми за Росію”, але таких випадків вельми мало. Однак, я не казатиму, що їх мало в контексті країні. Я роблю висновки, спостерігаючи за своїм оточенням.
Мені тяжко від розуміння того, що помирають люди. Тяжко від думки, що люди Білорусі також в це втягнуті.
ПРОТЕСТИ
У Гомелі люди бояться виходити через репресії. Правоохоронці можуть прийти у твій дім, сказати, що ти мітингувала у 2020 і забрати до в’язниці. Так є. У нас немає свободи слова і самовираження.
Нагадаємо, у 2020-2021 роках в Білорусі відбулася хвиля мирних протестів проти режиму Лукашенка. Перші передвиборчі протести почалися у травні 2020 року в Мінську та інших містах і спочатку були пов’язані з арештом опозиційних кандидатів у президенти та недопущенням їхньої участі в президентських виборах. Після того, як ЦВК зареєструвала кандидатуру Світлани Тихановської і вона стала єдиним опозиційним кандидатом, її передвиборчі мітинги в різних містах стали збирати по кілька тисяч людей. Влада перешкоджала організації мітингів. В день виборів після публікації перших офіційних екзит-полів, що свідчили про нібито переконливу перемогу Лукашенка вже в першому турі і суттєво розходилися з опозиційним підрахунком голосів, масові протести охопили одразу багато міст країни. Поза Мінськом люди масово виходили на вулиці в Барановичах, Бересті, Бобруйську, Вітебську, Гродні, Жлобині, Могильові, Пінську та ін. Їхньою основною метою став чесний підрахунок голосів і відставка Лукашенка, який займає посаду президента з 1994 року.
Уряд почав придушувати мирні протести, використовуючи гумові кулі, сльозогінний газ та водомети; у відповідь траплялися сутички з силовиками. На кілька днів у країні майже повністю відімкнули інтернет. Було затримано кілька тисяч людей. Після трьох днів протистояння влада зупинила придушення протесту, але затримання продовжилися.
Станом на жовтень 2021 року було понад 800 політв’язнів. Десятки тисяч людей були заарештовані, а тисячі покинули країну.
Звісно, коли почалася війна люди активізувалися. Прикладом, Світлана Тіхановская, кандидатка у президенти, почала закликати людей виходити й говорити. Під “шумок” референдуму білоруси вирішили збиратися там, де проходили голосування – у школах. Зрозуміло, що референдум – це поправка до консититуції. Це означає, що Лукашенко гадає нібито він буде ще більшим королем. Чим дужчих змін зазнає конституція, тим менше свободи у нас залишиться. Тому зрозуміло, що люди нічого не змогли б вирішити на цьому референдумі.
Ми не сподівалися на те, що можемо щось змінити, але вирішили піти на референдум і таким чином показати, що ми супроти війни. Хтось приходив в блакитно-жовтому одязі. Хтось з плакатами “Х*й війні”. Хтось мовчки стояв.
Коли ти приходиш, бачиш, що це “свої” люди. Це видно в очах. Ми мітингували в школах, а потім їхали на центральну площу міста. Було багато “тихарів”- людей, що чекали у двориках й спостерігали за нами. Частину моїх знайомих забрала поліція: трьох у Гомелі, ще декілька у Мінську.
Ми виходили, це було негучно. Утім, ми показували, що незгодні.
ВОЛОНТЕРСТВО
Коли все почалося, ми одразу почали шукати інформацію щодо того, як можемо допомогти. Знайшли тільки “Червоний Хрест”, однак, особисто мої відносини з ними не найкращі. Дивна організація. Тому хотілося щось робити самотужки.
Ми маємо локальні волонтерські чати в телеграмі. У нас є сім’ї з України. Зараз вони знаходяться в санаторіях. Туди збирають гуманітарну допомогу. Також ми з коліжанками по всій Білорусі проводимо заняття для дітей з емоційного інтелекту, критичного та креативного мислення. Ми з’їздили в санаторій, де проживають українці, і спитались, чи потрібна допомога.
Ми хотіли підтримати дітей, адже живучи в санаторіях, їм нічого робити. Нам дали дозвіл на проведення занять, тож у п’ятницю (25 березня) ми поїдемо проводити перше заняття – здибанки з рукоділлям та настільними іграми. Простір, де можна порозмовляти і перемкнутися. Хочемо бодай таким чином зробити щось добре для цих дітей.
БІЛОРУСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ПРОТИ ВІЙНИ
Знайдені в мережі фото листівок з закликами будь-яким способом відмовитися від мобілізації
Як мені відомо, хлопці службового віку теж покинули країну, бо не хотіли воювати з Україною. Я також чула, що В Брестській області військові організували бунт й відмовились воювати. Утім, цієї інформації підтвердити я не можу. Люди не хочуть воювати, це факт.
БІЛОРУСЬКІ ЗМІ, ЩО ВИСВІТЛЮЮТЬ ПРАВДУ
Можна читати “Нашу Ніву”.
До слова, минулоріч уряд Білорусі визнав цей ресурс екстремістським. Натоді найстарішому білоруському виданню виповнилося 115 років. Співробітників “Нашої Ніви” спіткали обшуки й арешти. Цей випадок якнайкраще демонструє класичну диктатуру схибленого чик-чирика.
Один з найпопулярніших порталів Білорусі TUT.by теж опинився з кляпом у роті. Згодом він почав функціонувати під назвою “Zerkalo”.
На сайті КУКУ.org теж курсує правдива інформація.
Звісно, зі старшим поколінням ситуація складніша. Вони безглуздо вірять у те, що транслюють на телебаченні. Тому доводиться з ними просто говорити. Це тяжко, але я бачу, що люди налаштовані це робити.
Це нормально, але ми переймаємося тим, що українці на нас зляться, мовляв, ми мовчимо, не виходимо. Я не виправдовуюся, просто розповідаю про обставини. Люди настільки залякані, вони бояться, що їх знову почнуть бити дубинками. Більшість впевнена, що нічого не змінити. Тому замість протесту й арешту на 15 діб ми обираємо волонтерство, як-от заняття з дітьми. Мені дуже боляче і соромно за те, що зараз відбувається в Україні. Якби не наш режим, ми мали б іншу країну.
Мої знайомі переймаються, що в Україну не доходять новини з Білорусі про те, що тут відбувається насправді. Гадають нібито українці розізлилися на білорусів і не публікують інформацію про те, що ми виходимо на мітинги. “Білоруси беруть участь у війні ну і хай сидять собі у відділках”. По правді, великий шмат людей хоче допомагати Україні.
Будь-яка війна встановлює свої ролі: загребуща путінська клешня, що заввиграшки маніпулює вусатою маріонеткою лукашенком, безлика поліція, що б’є мирних протестувальників та заляканий народ. Звичний сценарій, котрому природньо настане кінець. Пригадуєте Толкінівського “Володаря Перснів”? Закатрупимо Саурона, ляжуть і його посіпаки. Земля очиститься від орків, а відтак і врожай буде добрим. Маємо надію, що, коли найбільший антагоніст з часів Другої Світової піде у вимушеному відставку, картопляному королю теж залишиться небагато.
Тримаймо позиції, панове, та підтримуймо одне одного. Дякуємо сусідам-сябрам за допомогу Україні та бажаємо їм міці у власній боротьбі.
Ніка Кричовська
