Про що мовчить коломийська бруківка, реліктові дерева міського парку, пастельні фасади нашого середмістя? Часом, коли сідає сонце і голова відпочиває від новин і побуту, варто задуматись над історією. Зрештою, знати історію – це можливість спрогнозувати, що буде далі.
Інформатор пропонує повний текст історичної розвідки історика, краєзнавця Івана Монолатія, який, власне, і створив термін “коломиєзнавство”.
У постнаполеонівські, передреволюційні і повстанські для Європи 1830-ті Коломия входила непримітним для сучасників населеним пунктом, що, скоріш за все, був простою сукупністю халуп і будинків, але ще не була містом у сенсі єдиної громади зі спільною ідентичністю і/або прагненнями.
Все це було ще попереду, а тепер, якщо коломийським окружним начальником був такий собі Антон Гампль, оточений різного штибу чиновниками (німцями, чехами і поляками) і шістьмома крайсдраґунами, містом управляв судовий радник Петер Рогальський і мав у своєму підпорядкуванні трьох стрільців-поліціянтів. Санітарно-гігієнічні умови тогочасного життя були надзвичайно примітивними, що й призвело до епідемії холери в Коломийській окрузі. В червні 1831 р. охопленими холерою визнали 17 місцевих громад і 1421 особу. Щоправда 724 особи з них одужали, вмерло 530 нещасливців, а хворими залишалися ще 167 осіб. Усі вони були цивільними, а от щодо військових, дислокованих на той час у Коломийській окрузі, то знаємо, що жертвами холери визнали 55 осіб, у т. ч. 25 одужали, 4 померло, а 26 осіб ще хворіли.
Епідемія холери на Коломийщині не відступала упродовж цілого літа 1831-го: у серпні епідемія охопила 39 громад і 4764 особи, у т. ч. 2503 одужали, 1990 померли, 271 особа й далі хворіла.
Між тим населення цілої Коломийської округи поволі у наступні роки зростало. Англомовний довідник, надрукований, між іншим, 1841-го у далекому від Коломиї Лондоні, зафіксував у 1837 р. наявність тут 15 міст і містечок, 204 села, 31769 будинків, 46807 сімей, 100574 чоловіків, 104883 жінок, площу округи 1760 кв. миль і густоту населення 116 людей на 1 кв. милю. Як бачимо, вже й тоді жінки переважали над чоловіками у статистичному відношенні, а в житлових спорудах мешкали зазвичай по кілька сімей, а, отже, спостерігався «житловий голод», характерний для багатьох тогочасних європейських міст. Подібну ситуацію можемо спостерігати й нині, зокрема в Україні.
Диліжанси
Містком, що поєднував тогочасну Коломию з навколишнім світом був поштовий транспорт. Наприкінці 1830-х поштові вагони-диліжанси ганяли сюди-туди через наше місто у звичному й нині напрямку – з Чернівців до Львова, і зі Львова до Чернівців – фактично двох єдиних великих міст регіону. Щонеділі поштовий вагон прямував зі столиці Буковини через Коломию, Станиславів і Стрий до Львова, а от щопонеділка і щосереди – зі Львова через ті ж самі міста до самих Чернівців. Цікаво, що у Коломиї подорожніх з поштового диліжансу могли нагодувати «нічною перекускою». Та й активні контакти коломийців-торговців з їх сусідами-перекупниками чітко реґламентувалися. Зокрема у Коломиї відбувалися щорічні «привілейовані галицькі ярмарки» – на свято Вознесіння Господнього, 3 серпня, 13 вересня і 18 грудня.
Тож цілком зрозуміло, що особа коломийського поштмейстера була ніскільки меншою за посаду будь-якого місцевого чиновника. У Коломиї той з’явився усерйоз і надовго ще 1824-го. Ним був Антоній Ляйбшанґ фон Шартенбурґ (1793–1882), який прожив майже 90 років. Майбутній коломийський поштмейстер аж 73 роки був на чинній державній службі, у т. ч. 25 років був у війську як ад’ютант князя Шварценберґа (представника одного з найдавніших шляхетських родів Європи, князі якого й досі відіграють чималу роль в міжнародній політиці) і брав участь у поході Наполеона проти Росії.
І саме 1824 р. він оселився у нашому місті, отримавши посаду поштмейстера замість звичайної пенсії. А поки у Коломиї ще не було пошти у сучасному її розумінні, цей чоловік репрезентував Австрійську державу з її монополією на перевезення кореспонденції і перевезень на «Буковинській дорозі», себто між Коломиєю і довколишнім світом. Досі на римо-католицькому кладовищі нашого міста знаходиться родинний гробівець Ляйбшанґів, де покояться прахи батьків поштмейстера – капітана 41-го піхотного полку Гайнріха (1768–1830) і його дружини Крістіни (1778–1835); поштмейстерової дружини Марії (1802–1884) з дому Ліхтенауєр, а також поштмейстера (див. фото), що його кілька років тому відновили. Також тут поховані діти поштмейстера: син Гайнріх (1820–1903) – капітан, кавалер орденів Людовіка І класу і святої Анни, володар золотого і срібного ланцюгів за хоробрість і медалі за війну; донька Анна (нар. 1824 – р. с. н.). Як бачимо, родина поштмейстера в якийсь час стала питомо «коломийською», адже сюди разом з ним приїхали доживати віку його батьки і народилися діти, поховані тут же. Найімовірніше, Ляйбшанґи були австрійцями або ґерманізованими чехами.
Епоха перших коломийських чиновників кінця XVIII – початку XIX сторіч – австрійців, чехів, словенців, які одного дня опинилися у незнаній і ненависній їм Коломиї, поволі та закономірно минала. Адже коломийськими службовцями були тепер або їхні діти (котрі зазвичай полонізувалися в місцевому середовищі), або «місцеві» – поляки, німці (з німецьких колоній Маріягільф і Багінсберґ), а інколи – українці та євреї.
Цікаво, що у 1837 р. коломийську міську владу репрезентували синдик Микола Герасимович, контролер Йосиф Рильський і касир Йосиф Залевський – на перший погляд українці. Ми не дізнаємося, чи вони були етнічними українцями, позаяк у той час таке питання для них просто не існувало, адже визначальною тут була їх конфесійна належність – греко-католицька чи римо-католицька. У найкращому випадку вони були українцями-римо-католиками – за відомою аналогією «Gente Ruthenus, natione Polonus». А от окружним начальником у цей рік (і далі) був Ігнацій Гайнріх Мартинович, поспішно названий деякими краєзнавцями ХІХ ст. українцем. Про нього і його чиновницькі зловживання мова ще буде.
“Русалка Дністрова”
Для коломийців і українців загалом рік 1837-й є визначальним. Саме тоді з’явилася друком знаменита «Русалка Дністрова», меценатом якої став, на той час коломиєць, видатний громадський діяч і освітянин, уродженець Ходорова Микола Верещинський (1793–1882), що дав на її друк 400 флоринів (інша назва – ґульден) (в обчисленні на сучасну купівельну спроможність, ця сума складатиме приблизно понад 9 тис. євро) Саме тому в «Передслів’ї» цього альманаху зазначалося: «Поклони-ся Русалко наша низко Всечестному Сподареви Николѣ Верещинскому, що тобє звелѣў родитися».
Ця й нині маленька книжечка спричинила цілу культурну революцію на Галичині й поза нею. «Русалка Дністрова», за визначенням Івана Франка, «вказуючи виразно єдність малоруського народу на Україні і в Галичині підносить протест проти розполовинення одного народу між дві держави», розпочав генеалогію української ідеї в ХІХ ст. на західноукраїнських землях. Уже в «Передговорі» зазначалося, що «Рускій (читай – український. – І. М.) нарід буў великим и величаним, порозумѣў обняў природу, чтиў и до серця ю пригортаў, и буў мири гаразд и любовь взаѣмна». На мій погляд, це свідчило про те, що повага до культури власного минулого мала особливу вагу там, де інші фактори цілісності спільноти – наприклад, держава і нація, – були виражені не досить чітко або їх зовсім не було («Мали и ми наших пѣвцѣв и наших учителів, али найщли тучи и бури, тамті занѣмѣли, а народови и словесности на доўго ся здрѣмало»).
Але повернімося до М. Верещинського. Про коломийського мецената цікаві спогади залишив ще один діяч відродження галицьких українців, етнограф Яків Головацький: «Це вельми освічена, обізнана з гуманістичними науками людина, знає німецьку літературу і зокрема докладно Шіллера, Ґете, Гердера, а головне любитель руської історії й літератури, хоч і за чужими джерелами». А що тільки 200 примірників «Русалки Дністрової» вдалося врятувати від цензури (а, отже, її поширення було обмеженим через фактичний брак альманаху), вже 1840 р. М. Верещинський дав зі своєї кишені 500 флоринів (в сучасному обчисленні – приблизно 11 тис. євро) на видання іншої важливої праці для українства – «Галицькі приповідки і загадки», що їх зібрали Григорій Ількевич та Іван Бірецький. Меценатство М. Верещинського ще й тому вагоме, що, наприклад, 1840 р. середньомісячна платня в монархії Габсбурґів становила 6 ґульденів (сьогодні це 130 євро). Ці вчинки – підтримка «свого», українського, фінансово – й нині є незайвим підтвердженням відомих слів Євгена Чикаленка на початку ХХ ст.: «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її до глибини кишені». Вже у мій час найвідомішим і найщедрішим коломийцем-меценатом був адвокат Михайло Петрів, який передчасно відійшов у засвіти.
Тож Микола Верещинський був історично першим коломийським меценатом. Його першість міг би затьмарити коломиєць Іван Шпак, який ще 1574 р. був причетний до слави львівського друкаря Івана Федоровича. Однак, насправді, цей коломиєць був боржником – мав повернути друкареві «Апостола» і «Букваря» 24 таляри – за продані йому книжки.
А поки Коломия більш-менш мирно жила і виживала у передреволюційній добі, про повстання супроти владців і абсолютистської системи коломийцям могли розповісти лише учасники польського повстання 1831 р. у Росії. У нашому місті це був лише один чоловік – капітан Францішек Ксаверій Білоскурський, гербу «Габданк» (1812–1883), учасник повстання 1831 р.
Тож справжні події у місті, що більше нагадувало велике село і/або велику нещасливу родину, були ще попереду. Як і справжнє місто з її містянами. ©
Джерела:
Петро Кривоносюк. Організатор і просвітитель Никола Верещинський. У: Коломия й Коломийщина. Збірник споминів і статтей про недавнє минуле. Видання Комітету Коломиян. Філядельфія, 1988. С. 343–350.
Русалка Днѣстровая: Ruthenische Volks-Lieder. У Будимѣ: Письмом Корол. Всеучилища Пештанського, 1837. C. III, V, IX.
A Dictionary, Geographical, Statistical, and Historical of the Various Countries, Places and Principal Natural Objects in the World. Illustrated with Maps. By J. R. M˚Cullock, ESQ. In Two Volumes. Vol. I. London: Printed for Longman, Orme, Brown, Green, and Longmans, MDCCCXLI. P. 875.
Buckowinaer Haus-Kalendar für das Jahr 1839. Czernowitz, 1839 (Tabelle).
Der Wanderer [Wien]. 28. Juni 1831, Nr. 179. S. 1; 28. August 1831, Nr. 240. S. 3.
Dziennik Polski [Lwów]. 19 kwietnia 1882, nr. 89, s. 2.
Medicinisch-Chirurgische Zeitung [Insbruck]. Dritter Band. 1831. S. 77, 78.
Schematismus des Königreiches Galizien und Lodomerien. Für das Jahr 1830. Lemberg. S. 41, 184.
Schematismus des Königreiches Galizien und Lodomerien für das Jahr 1837. Lemberg. S. 50, 210-211.
