Олександра Цимбал – переселенка з Харкова. Project-менеджер в ІТ-компанії. Раніше працювала у громадській організації, займалася підготовкою соціальних фестивалів. Але крім цього в неї є багато творчих хобі: розробка настільних ігор зі сторітеллінгу, планерів, які допомагають перетворити задуми на дії.
Інформатор продовжує збирати історії вимушених переселенців, щоб коломияни могли ближче познайомитися з новими сусідами та спробувати їх зрозуміти.
“Я виїхала з Харкова в перші дні війни. Добиралася в таких умовах, що ні дат, ні де ми ночувала і що відбувалося не пам’ятаю. У мене був дуже сильний стрес. До Коломиї потрапила випадково. Шукали житло у будь-якому місті чи селі на заході України з надією, що тут безпечніше. Щоправда, хотіли поселитися у маленькому населеному пункті, бо, як на мене, у великих містах може бути небезпечніше. Знайомі допомогли знайти тут будинок.
24 лютого прокинулася від вибухів. Дві години намагалася зрозуміти, що відбувається. Чи треба виїжджати, чи безпечніше залишатися вдома. Та зважаючи на місце розташування квартири, подумала, що біля аеропорту краще не залишатися. Одразу поїхала до батьків у передмістя. Наступного дня зрозуміла, що треба рухатися далі. Дуже важко було поїхати, тому що батьки ніяк не хотіли покидати домівку. І досі не збираються.
На початку російської збройної агресії проти України у 2014 році у Харкові було більш-менш спокійно. І у мене в квартирі зупинялися сім’ї з Луганщини на один-два дні, потім їхали далі. Переважно це були знайомі знайомих. Тільки тепер, будучи на їхньому місці, я починаю розуміти, що таке насправді покинути все. Те, над чим ти працював все життя. На той момент я думала, що я розумію. Насправді – ні. Це відчуття безпорадності. Недарма кажуть: “Мій дім – моя фортеця”. Вдома я відчуваю себе захищеною, все – як хочу та як мені зручно. Все це треба кинути і приїхати в чуже місто, де ти нікого і нічого не знаєш.
Коломияни зустріли по-різному. Те, як місцеві спілкуються в магазині чи сусіди, де жила, склало приємне враження. Але трапляються різні випадки. До прикладу, ситуація з будинком, з якого нас зненацька виселили. Це була хата у селі під Коломию. Спочатку підвищили орендну плату двічі. Потім дали 4-5 днів, щоб знайти новий будинок, а наш здали людям з Києва, які готові платити дуже великі гроші. В сусідньому будинку теж жили переселенці. Їм дали один день на те, щоб виїхати. Ці кияни заплатили ще грошей, аби в цей будинок заселити своїх родичів.
Бувало, агресивно відносилися до знайомих, які розмовляли російською мовою. Проте незалежно від мови, є і у нас в Харкові хороші люди, а є нечесні, злі, шахраї. Я розумію, що і тут є такі. Але ж так хочеться об’єднати країну довколо добрих, ввічливих українців.
Я розумію, що і серед переселенців є нехороші люди. Але не треба судити по кількох негативних персонажах і робити висновки про більшість переселенців. Це люди, які жили, працювали, розбудовували свій будинок, виховували дітей, мріяли, досягали успіху… Тепер вони змушені залишити домівки, бізнес, кинути все і почати з нуля.
Знайомі, які зараз залишилися у Харкові, тільки тепер відправляють своїх дружин з дітьми за кордон чи на захід України. Ніхто не знає, що буде далі. Район, в якому я жила, знаходиться біля аеропорту. Саме тому ми ще в перші дні виїхали. Аеропорт цілий, але на нашій вулиці зруйновані деякі будинки та навчальні заклади. У Харкові майже постійно чути вибухи та постріли. Сумно розуміти, що для багатьох людей це вже стало нормою. Харків’яни займаються своїми справами і кажуть, що стріляють десь далеко від них. Це сумний факт. Війна не може бути нормою.
Нещодавно гуляла Коломиєю. Бачила, що проводяться екскурсії. Але, насправді, важко зараз культурно себе збагачувати. Коли ти розумієш, що треба допомагати іншим. Мені особисто складно відпочивати і насолоджуватися містом. Адже я можу застосувати свої ресурси, свій час з більшою користю. Я працюю віддалено, але у мене є бажання не ізолюватися у своєму просторі, а інтегруватися у місцеву громаду. Хочу зрозуміти, як люди живуть, чим займаються. Я продовжую працювати, але дивлюся де можу застосувати свої знання та чим можна бути корисною.
В Коломиї класно. Але хотілося б приїхати сюди з власного бажання. Хоча я не дуже прив’язана до свого дому, люблю подорожувати. Проте було важко покидати свою домівку, не знаючи чи повернуся взагалі туди, чи буде куди повертатись.
Вдома я зазвичай спілкувалась російською мовою. Насправді, у мене російське коріння, бо бабуся і дідусь по маминій лінії з росії, а тато – з Полтавської області. Навчання у школі й університеті було українською. Але мова, якою мені зручніше думати, не витрачаючи психологічного ресурсу, – російська. Наприклад, коли я роблю дні української мови у себе на роботі, агітуючи команду теж практикувати і звикати до української мови, то розумію, що в кінці дня я буду, як вичавлений лимон. Щоб розмовляти українською, мені треба думати, і це виснажує.
Я помічала, що у Коломиї є люди, які агресивно реагують на російську мову. Навіть з таким стикалася у соціальних мережах. Мені важливо було б донести, що не варто тиснути на російськомовних українців, які переїхали з “гарячих точок”, щоб вони спілкувались українською. Для людей це великий стрес… Я не в силі до кінця зрозуміти тих, хто виїжджав за більш жорстких умов.
Глобально, мабуть, мова має значення. Але від людей, які залишили все, зараз не потрібно очікувати, що вони знайдуть ресурс, щоб якось перелаштовувати своє мислення і спілкування. Це дуже важко.
Переселенцям хочу порадити попіклуватися про свій психологічний стан. Якщо постійно читати новини і не переключатись на нормальне життя, то від цього добре не буде нікому – ні дітям, з якими вони приїхали, ні близьким, які залишилися в зоні бойових дій. Така поведінка може викликати у людей агресію, розчарування чи роздратування. Бо якщо ви вже приїхали, попіклувалися про свою фізичну безпеку, через деякий час завжди нагрібає і психологічний ефект. В цей момент варто зайнятися спортом, нормалізувати свій графік сну і харчування. Просто попіклуватися про себе. А як нормалізуєтесь, спробуйте все ж потроху переходити на українську — нові нейронні зв’язки ще нікому не завадили. Тим паче зараз, як ніколи, ми відчули, що ми всі українці!
Ольга Пукавчук
