Відступали з криком “Ура!”: як англійці в Криму росіян били

Триває битва за Донбас. Прогнози експертів, військових стратегів, дипломатів – це те, що ми чуємо сьогодні. А що нам підказує історіяпро російські наступи минулого? Прослідкуємо на прикладі Балаклавської битви, де російська армія бігла з поля бою з криком “Ура”. Тим не менш, вони вперто досі стверджують про уявну “перемогу”.

Інформатор пропонує екскурс від “Локальної історії.

Породисті, красиві коні. Стрункі ряди кавалеристів в яскравих мундирах. Прапорці на списах, що розвиваються від поривів кримського вітру. Джентльмени, що навіть в атаці не впускають сигару з рота. В кожному їхньому русі – сила та енергія найкращої британської кінноти. Їхній ворог безжальний та значно чисельніший. На них націлені десятки гармат та сотні рушниць. Але коли звучить наказ, британська Легка бригада йде в самовбивчу атаку. Навіки вписуючи себе у світову військову історію.

Трофей з гербом

Експедиційні війська Англії, Франції та Туреччини висадилися в Криму восени 1854 року. 20 вересня на річці Альма вони завдали поразки росіянам і рушили до Севастополя, захоплення якого було головною метою кампанії. Командувач російськими військами у Криму князь Олександр Меньшиков атакував союзників у районі Балаклави. Зранку 25 жовтня стрімким ударом росіяни захопили чотири турецькі редути, розташовані на висотах біля села Кадикой. Потім у бій вступила кіннота. Гусарська бригада генерал-майора Івана Халецького розграбувала порожній табір британської кавалерії. Після низки зіткнень кіннотники повернулися на вихідні позиції.

На цьому Балаклавська битва майже завершилась. Росіяни збирались залишити захоплені редути, забравши з собою 11 12-фунтових гармат. В той час гармати вважали символом армії, бо на кожній був вибитий державний герб. Командувач англійськими військами лорд Сомерсет Реґлан спостерігав за цим зі свого командного пункту на Сапун-горі.
– Шкода віддавати ворогові трофеї, – сказав французькому колезі генералу Франсуа Канроберу

– Навіщо йти самим на росіян? – відповів той. – Нехай ідуть на нас. Ми на найвищій позиції й не будемо звідси рушати.

Обурений англієць продиктував наказ командиру своєї кавалерійської дивізії графу Джорджу Лукану: “Лорд Реґлан бажає, щоб кавалерія швидко просунулася до фронту, переслідуючи противника, і спробувала перешкодити ворогові вивези гармати. Негайно!”

Командир на власній яхті
Головною ударною силою британської армії в Криму була кавалерійська дивізія. Вона складалась з двох бригад – Важкої та Легкої. Ця друга налічувала п’ять полків: 17-й уланський полк; 4-й легкий драгунський полк; 13-й легкий драгунський полк; 8-й гусарський полк; 11-й гусарський полк.

Командиром бригади був 57-річний генерал-майор Джеймс Кардіґан. Він служив в армії з 1824 року, але жодного бойового досвіду не мав. Представник вищої британської аристократії, Кардіґан любив розкіш. В Крим він приплив на власній яхті, поставив її на якір в Балаклавській бухті, на ній і жив. Також Кардіґан був шваґром графа Лукана. Але аристократи ненавиділи один одного.

Якщо ви любите історію, то читайте також: Сторінка з історії Коломиї | Холера, диліжанс, ярмарки, поштмейстер і перший меценат.

В історіографії будь-яка згадка про Легку бригаду супроводжується захопленими епітетами, на кшталт: “цвіт англійської аристократії”. Насправді ж до вершків суспільства належали тільки старші, середні й частка молодших офіцерів. Рядові, сержанти й навіть деякі молодші офіцери були вихідцями з простих сімей. Особливою гордістю Легкою бригади були чистокровні, породисті коні.

В Крим бригада прибула недоукомплектованою. Частка солдатів хворіла на холеру чи дизентерію. На початок бою бригада налічувала 669 вершників. На відміну від Важкої, Легка бригада поки не брала жодної участі у Балаклавській битві. Коли російська кавалерія відступила, граф Лукан вишукував свою дивізію в низині, на вході в Північну долину. Тут його і застав наказ лорда Реґлана.

“Ось це – ваші гармати!”

Наказ доставив 36-річний капітан Льюіс Нолан. Амбітний офіцер, він добровольцем поїхав на війну і мріяв відзначитись у битві. На Лукана він дивився з неприхованим презирством, вважаючи, що той ухиляється від бою. Сам граф пізніше пояснював: “Я вивчав наказ дуже прискіпливо, з деякою часткою переляку, оскільки не бачив жодної практичної користі від його виконання”.

Лукан не міг бачити зі своєї позиції біля входу в Північну долину, що противник збирається вивезти артилерію з редутів. Він навіть самих редутів не бачив. Але генерал знав, що ворожі гармати розгорнуті в глибині долини, десь за 2,5 кілометри від його позиції. І трактував наказ як вказівку атакувати саме їх. А це здавалося йому безглуздям. Тож і вимагав уточнень. Нолан різко відрізав:

– Лорд Реґлан наказує, щоб кавалерія атакувала негайно!

– Що атакувати? Які гармати, сер?

Нолан, гарцюючи на коні, невизначено показав рукою в глибину Північної долини:

– Сюди, мілорд. Це – ваш противник, ось це – ваші гармати!
Лукан розгубився. Експресивний жест Нолана він зрозумів як прямий напрямок атаки. І в результаті зробив не те, на що сподівався Реґлан: доручив кінноті вдарити по російській батареї в глибині Північної долини. З холодною чемністю Кардіґан вислухав наказ з вуст свого нетерпимого начальника-шваґра і відсалютував шаблею:

– Дозвольте мені зауважити, сер, що у росіян батарея на рівнині прямо перед нашим фронтом і батареї та стрільці з обох флангів!

– Я знаю про це. Але і Реґлан теж знає і, очевидно, врахував це. У нас немає іншого вибору, окрім як підкоритися.

Легка бригада мала з фронту напасти на розгорнуту артилерійську батарею, що за всіма канонами того часу вважалося нездійсненним завданням.

Долина смерті

Кардіґан розділив бригаду на три лінії. Сам очоливши першу. До неї увійшли 17-ий уланський і 13-й легкий драгунський полки. Перед атакою до бригади приєдналися капітан Нолан, італійці майор Джузеппе Говоне та лейтенант Джузеппе Ландріані та французький полковник Луї де ла Тур де Пін. Перед атакою бригада налічувала 674 вершники. Праворуч від Легкої мала наступати Важка бригада, з якою перебував граф Лукан. Кардіґан в ефектному синьо-вишневому гусарському мундирі та хутряній накидці з золотим шиттям, верхи на чистокровному скакуні по кличці Рональд, неодноразовому призері кінних перегонів, об’їхав перший ряд.
– Бригада йде в наступ! Перший ескадрон 17-го уланського – направляючий! – голосно скомандував він. Пролунав сигнал горну. На годиннику було 11:13.

Коні рушили кроком, перейшли на рись, далі алюр поступово прискорювався. Бригада увійшла в долину, яка з боків та фронту була прикрита ворожою артилерією та піхотою. Англійський історик Крістофер Гібберт описує: “Внизу стелилася довга і вузька Північна долина, праворуч – Верхній прохід, зліва – Федюхіні висоти. Вдалині, закінчувалася Північна долина, вишикувалися ескадрони російської кавалерії. Їх підтримували 12 гармат. На флангах розташувалися 3 свіжі уланські ескадрони. Уздовж Федюхіних висот стояли ще 4 кавалерійські ескадрони, 8 піхотних батальйонів і 14 гармат. А навпроти, через долину, біля Верхнього проходу, перебували ще 11 батальйонів. Там російська артилерія нараховувала 32 гармати. Тільки божевільний, як пізніше заявляв Лукан, міг зважитися йти в наступ в таких кліщах”.

Капітан Нолан перебував у передній лінії 17-го уланського полку. Не встигла англійці проїхати 100 метрів, як він несподівано галопом поскакав повз стрій, з криками та розмахуючи шаблею. Що саме він кричав, ніхто так і не встиг розібрати. В цей момент відкрили вогонь російські гармати з Федюхіних висот. Осколок влучив Нолану в груди. Через кілька секунд він мертвий впав з коня. Першою жертвою атаки стала людина, яка її спровокувала.

Легка бригада під вогнем продовжила наступ, нарощуючи темп. Гармати з флангів і фронту обстрілювали ряди вершників картеччю. До обстрілу приєдналися стрільці чотирьох батальйонів Одеського єгерського полку та 4-го стрілецького батальйону. Вони займали позиції на схилах та біля підніжжя Кадикойських висот. Все більше вершників чи коней падали на землю. В клубах диму металися перелякані коні без вершників. Поранені та приголомшені кавалеристи, ніби привиди, пішки з’являлися з диму. Пробираючись через закривавлені трупи людей і коней, вони повільно брели назад.
Англійці прозвали цю місцину Долиною смерті. Не витримавши вогню, граф Лукан зупиняє та відводить Важку бригаду. Кардіґан та його легкі кавалеристи лишаються самі, продовжуючи атаку. Ті, хто залишалися в строю, змикали ряди та продовжували наступ, не звертаючи уваги на картеч, кулі та втрати. Вершники перейшли в галоп.

Під вогнем відстань між лініями бригади збільшилась. Між першою та другою – близько 400 метрів, а між другою і третьою – біля 200. Це пояснювалося тим, що вершникам другої та третьої ліній доводилося скакати вже не по рівній місцевості, а об’їжджати перешкоди – людські тіла, коней, що металися, поранених, що йшли назад, воронки та вибоїни в землі. Поперек долини займала позиції 3-тя Донська козача батарея з восьми гармат. Коли вершники опинились за 100 метрів, артилеристи дали останній залп – впритул картеччю. Він не зупинив атаку, і через секунди кавалеристи увірвалися на батарею.

Читайте також: Сторінка з історії Коломиї | Отець Людвік Песак в часи ІІ світової рятував євреїв від окупантів.

Ефект доміно

Першим на батарею увірвався Кардіґан, проскакавши в диму між двох гармат. Одразу за ним з’явилися улани та драгуни, що на ходу стріляли з револьверів, рубали шаблями та кололи списами канонірів.
Приблизно за 80 метрів за артилерійською позицією стояли шість сотень 1-го Уральського козачого полку. За ними – два гусарські полки, які відійшли сюди після ранкового бою. Загальна чисельність російської кінноти сягала 1900 вершників. Майже втричі більше, ніж було англійців перед атакою. Але в гарячці бою було не до підрахунків. На куражі англійці ураганом кинулися на козаків і вмить зім’яли їх. Дим від гармат приховував реальну чисельність кавалерії. Більшість козаків кинулась панічно тікати від жменьки нападників.

Відступаючи, київські гусари чомусь оглушливо кричали “Ура!”. Вони врізалися в бойові порядки гусарського Його Імператорської Високості князя Миколи Максиміліановича полку (колишній Київський). Той стояв позаду за 40 кроків. Ряди змішалися. Командир 17-го уланського полку капітан Вільям Морріс, який очолював лише 20 уланів, не вагаючись, вдарив по гусарах. Приголомшені, ті тут же розсипалися й зіткнулися з ескадронами гусарського Його високості герцога Саксен-Веймарського полку (колишній Інгерманландський). Повторився ефект доміно, тепер вже вся російська гусарська бригада в повному безладі кинулася втікати. До них приєдналася 12-та легко-артилерійська батарея, чиї позиції також перебували в глибині долини.

На допомогу розбитій кінноті прийшли три сотні донських козаків. Переважаючи в силах, вони скували боєм уланів Морріса. Той отримав два удари шашкою по голові, впав з коня і був поранений списом. Капітан здався в полон і майже одразу втратив свідомість. Коли прийшов до тями, скористався плутаниною і з кількома іншими полоненими англійцями втік, упіймавши коней.

З жорстокістю самураїв

Всі ці події трапились буквально за 1-2 хвилини. Англійцям вдалося знищити частку канонірів і відкинути потужні сили російської кінноти. Але батарея ще не була захоплена, а на допомогу артилеристам прийшли згадувані донські козаки

Один з героїв атаки Легкої бригади підполковник Джон Дуглас, командир 11-го гусарського полку.

Майже одночасно з козаками до батареї підійшла друга лінія Легкої бригади. Нею командував 36-річний полковник Джордж Пейджет, командир 4-го легкого драгунського полку. Спочатку в бій увірвався 11-й гусарський полк підполковника Джона Дуґласа. Він не став довго затримуватися, відразу атакувавши ворожу кінноту, що відступала. Маючи всього 50–60 гусарів, Дуґлас остаточно добив у декілька “разів чисельнішого противника. Російський імперський історик Микола Дубровін писав: “Наша кавалерія перетворилась на найрізноманітнішу купу, що в безладді скакала у напрямку до водопровідного каналу. Англійці стрімко переслідували тих, що відступали, рубали нещадно і буквально насідали на плечі”. Деморалізовані росіяни стовпилися біля мосту через канал перед Чорною річкою. Паніка, метушня, тіснява. Деякі командири намагалися навести порядок – безуспішно.

Слідом за гусарами заявились легкі драгуни лорда Пейджета, який всю атаку не випускав сигару з рота. З мисливським кличем “Талліхоу” драгуни атакували батарею і добили її захисників. Як писав Гібберт: “Драгуни 4-го полку винищували артилеристів з жорстокістю самураїв. Один з офіцерів, сп’янілий від виду і запаху крові, душив ворожих солдатів голими руками, інший істерично кричав, вбиваючи їх”. В цьому бою 3-тя Донська батарея втратила 33 вояки вбитими та пораненими, козаки – чотири вбитими та п’ять пораненими.

Попри невідповідність сил, Джон Дуґлас був сповнений рішучості відкинути росіян за Чорну річку. На підтримку йому прийшов лорд Пейджет. Після об’єднання двох полків набралося біля 100 боєздатних вершників, що сиділи на виснажених конях.

Тим часом до батареї вийшов 8-й гусарський полк підполковника Фредерика Шевелла. Під час атаки він їхав останнім. Рухався риссю, об’їжджаючи перешкоди, тому і затримався. Наразі весь полк складався з 55 гусарів та полкового улюбленця тер’єра Джеммі. Інші загинули чи були поранені під час руху долиною. За 400 метрів від захопленої батареї Шевелл зіштовхнувся з загоном з двох десятків кавалеристів різних полків під командуванням начальника штаба бригади підполковника Джорджа Мейова. Так англійці розбились на дві окремі групи: Пейджета – Дуґласа ліворуч та Шевелла – Мейова праворуч. Одна одну ці групи не бачили й зв’язок не тримали.
“Кожен сам за себе, а Бог – за всіх нас!”
Ситуація на полі бою різко змінилася, коли в тилу англійців з’явились три ескадрони 2-го Зведеного маршового уланського полку підполковника Василя Єропкіна. До цього моменту вони перебували в резерві. В групі Шевелла – Мейова спочатку прийняли їх за 17-й уланський полк. Але швидко зрозуміли, що це ворог, який перерізає їм шлях відступу. Рішення прориватися з’явилось миттєво.

– Кожен сам за себе, а Бог – за всіх нас! Йдемо на них! – вигукнув підполковник Шевелл і повів групу на російських уланів. Втративши декількох людей, їм вдалося прорватися крізь ворожий стрій. Єропкін їх не переслідував, прагнучи перехопити другу групу англійців.

Тим часом Пейджет та Дуґлас обдумували подальші кроки. Як і Шевелл, вони помітили кілька ескадронів уланів у своєму тилу. І так само зраділи, думаючи, що це 17-й уланський полк.

 

– Збір, хлопці! Збір, це 17-й уланський! – радісно вигукнув Дуґлас. Його запал остудив лейтенант Роджер Палмер. Він звернув увагу, що прапорці на списах і головні убори уланів відрізнялися від англійських.

– Це противник!

Ворогів помітив і Пейджет. Він одразу зрозумів серйозність положення. Перед ними – російська кіннота, по обидва боки – зайняті противником висоти, а в тилу – пройдена ними рівнина. Це був єдиний можливий шлях для відступу, і його загрожували перерізати ворожі улани.

– Ми в капкані. Якого біса тепер робити? Де лорд Кардіґан? – схвильовано вигукнув лорд Пейджет.

Маючи ворожу кінноту і з фронту, і з тилу, єдине, що залишалося – це негайний прорив назад і відступ. Оскільки Кардіґана ніде не було видно, Пейджет взяв загальне командування на себе.

Коли британці спробували пройти повз уланів Єропкіна в долину, ті одразу атакували їх у фланг. Спалахнула рукопашна сутичка, в якій англійці завзято відбивались шаблями. Ділянку бою обстрілювала російська артилерія та піхота. Від вогню страждали обидві сторони. Зазнавши втрат, британці прорвалися. Єропкін не став їх довго переслідувати.

Англійцям пощастило і в тому, що французи здійснили блискавичну атаку проти Федюхіних висот. Вони вибили звідти росіян, змусивши замовчати їхні гармати. Успішний відступ справив чимале враження. Історик Микола Дубровін писав: “Попри величезні втрати й жорстокий вогонь, рух англійців був верхом досконалості кавалерії, що відступає. Вони відступали у дві лінії, йшли риссю, як на навчаннях. Наша кавалерія їх не переслідувала. Вона все ще не могла отямитися та усвідомити, що трапилось”.

Коли втрати стають здобутком

Вся атака Легкої бригади зайняла лише 20 хвилин. Вона стала фінальним акордом битви під Балаклавою. Більше жодна зі сторін не робила активних дій, обмежуючись лише артилерійською стріляниною, що тривала до 16:00.

Граф Кардіґан під час атаки відколовся. Ледве не потрапивши в полон, він на самоті повернувся до своїх позицій. Перед ним вишукувались 195 вояків в обдертих, забруднених кров’ю і пилом мундирах. Хтось сидів верхи, а хтось стояв, бо втратив коня.

– Це було якесь божевілля, але в цьому немає моєї провини, – звернувся генерал.

– Не має значення, пане. Якщо треба, ми знову підемо туди, – бадьоро відповів йому один з кавалеристів.

Коли Кардіґан прибув до лорда Реґлана, той накинувся на нього зі звинуваченнями:

– Чого ви хотіли досягти, атакуючи артилерійську батарею в лоб, всупереч всім правилам військової справи та власного досвіду?

Кардіґан відповів, що отримав наказ наступати від вищого офіцера перед строєм. Реґлан не став пред’являти претензій. У своєму рапорті він зазначив: “Кардіґан діяв сміливо, наполегливо і рішуче”.

Втрати Легкої бригади в цій атаці становили 102 вояки вбитими, 129 пораненими та 58 полоненими. Пізніше ще 16 померли від поранень. Також англійці втратили 475 коней вбитими та ще 42 пораненими. Втрати російських військ в бою з Легкою бригадою невідомі.

Кавалеристам Кардіґана вдалося зробити те, що багатьма вважалося неможливим: прорватися крізь стіну з диму, свинцю і вогню, розгромити артилерійську батарею і спонукати до втечі значно чисельнішу ворожу кінноту. Проте величезні втрати шокували як командування, так і громадську думку. Емоційний шок спровокував появу тверджень про масову “загибель цвіту британської аристократії” та про повне знищення Легкої бригади. Обидва ці твердження не відповідають дійсності. Полки Легкої бригади прослужили в Криму до кінця війни. Брали участь в облозі Севастополя та розділили славу переможців з іншими союзними військами.

Ця атака стала однією з культових подій британської історії. Значною мірою завдяки однойменному віршу відомого англійського поета Альфреда Теннісона, написаному по гарячих слідах.