Дивно, як трансформується та набуває нових сенсів поезія. Збірка “Життя Марії” вийшла друком ще у 2015-му. Однак вірші зі сторінок голосять сьогоднішнім болем та вірою.
“Найлегше заняття в часи війни – ненавидіти чужих. Найважче – досягати порозуміння. Навіть зі своїми. Але треба намагатися, інакше війна ніколи не закінчиться. А щоб порозумітися, необхідно розмовляти. З ким завгодно, як завгодно і про що завгодно. Головне – не втрачаючи людяності, тобто любові й уваги” .
Meridian Czernowitz
Інформатор ділиться зачитаними до дірок віршами Сергія Жадана. Адже на сторінках художньої літератури зчаста можна знайти себе, а заразом й опору, надію та світло, що кубляться між рядками.
+++
Солдатське взуття – саме для цих кам’яних доріг.
Господь двадцять років тебе муштрував та беріг,
тримав тебе в казармах, у піхотних військах,
вчив на своїх помилках – на біблії й на казках.
Господь вдихнув життя в твій бойовий протигаз.
Все, що в тебе є – це вибір померти за кожного з нас,
все, що в тебе є – це свобода загинути у бою.
Господь зніме з тебе жетон і всю провину твою.
Господь зніме з тебе взуття, зріже шнурівки ножем.
Взуття повинні носити живі, ми його збережем.
В цих болотах, на цій землі куди без міцного взуття,
без штабного паскудства, без артилерійського прикриття?
Доки в горлі відвага, доки в серці закон,
сурми, сурми, піхотинцю, ось він – твій Єрихон.
Стіни падуть і знамена падуть, почувши твою сурму.
Плакатимеш в розбитих кварталах, не знаючи сам чому.
Це все сурма, яку чомусь вклали тобі до рук.
Це її золоте піднебіння, вбивчий холодний звук.
Чуєш, щось торкається серця? Це коріння трави.
Земля міняє хімічний склад від того, що в неї лягаєте ви.
Це все сурма, ти бачиш сам – вся справа в сурмі.
Краще гребти на галерах, краще гнити в тюрмі,
аніж сурмити й бачити, як вогонь зжирає міста.
Кожне життя – неймовірно складне –
завершує смерть – дивовижно проста.
Солдатські душі – якраз для його таборів.
Він завжди тішиться тим, хто до нього забрів,
тішиться кожній можливості побути з нами всіма.
Саме тому в твоїх руках ця невагома сурма.
Завжди намагається нам пояснити, як триматись землі,
як оминати пастки, як не губитись в імлі,
як не боятися темряви, не боятися висоти.
Думаю, він і сам не знає, як нам допомогти.
+++
Доки тебе стереже твоя спрага,
Доки тебе тримається віра,
Сонце рухається з точністю птаха
І час підбирається з обережністю звіра.
Вітчизни пізня вокзальна облава,
Теплі руки й грудневі дороги.
Країна болить, як перебита лапа
Щеняти, що виривається з нічної облоги.
Виривайся, виривайся з ночі й туману,
Вигризай зневіру та безнадію.
Я потім лікуватиму твою рану,
Наскільки встигну, наскільки зумію.
Я потім зрозумію, потім побачу,
Коли слідом за тобою вирвусь,
Всю цю твою безпритульність псячу,
Всю цю твою дитячу вірність.
Лишай ні з чим їхню підлу варту,
Оминай розставлені вміло пастки.
Варто битись і підводитись варто,
Якщо потому й доведеться впасти.
Зірки мають виснути над тобою,
Або розриватись, як ручні гранати.
Серце має заливатися кров’ю
І переганяти її, переганяти.
Кості мають міцно зростатись.
Шрами повинні додавати злості.
Щось із тобою повинно статись.
Щось сталося вже і триває досі.
Доки ти всім цим живеш і мариш.
Доки вихоплюєш, доки полюєш.
Доки ти все це в собі тримаєш.
Доки ненавидиш. Доки любиш.
+++
Візьми лише найважливіше. Візьми листи.
Візьми лише те, що зможеш сама нести.
Візьми рушники та ікони, візьми срібні ножі,
візьми дерев’яні розп’яття, золочені муляжі.
Ми ніколи більше не повернемося сюди.
Ми ніколи більше не побачимо наші міста.
Візьми листи. Всі. До останнього злого листа.
Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць.
Нам ніколи не пити з сухих криниць.
Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.
Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч.
Нам з тобою бігти вздовж соняшникових полів.
Нам з тобою тікати від псів, спати поміж волів.
Нам збирати воду в долоні, чекаючи в таборах,
дратувати драконів на бойових прапорах.
Друзі не вернуться, і ти не прийдеш назад.
Не буде задимлених кухонь, не буде звичних посад,
не буде сонного світла серед нічних осель,
не буде зелених долин і заміських пустель.
Буде розмазане сонце за плацкартним вікном.
Буде холерна яма, залита вапном.
Буде криваве взуття на жіночих ногах,
вимучені вартові в прикордонних снігах,
підстрелений листоноша з порожнім мішком,
підвішений за ребро священик із безжурним смішком,
цвинтарна тиша, гамір комендатур,
списки загиблих, друковані без коректур,
такі безкінечні, що навіть часу не стає
шукати в них щоранку ім’я своє.
+++
Чорна, ламана, зла зимова
тиша, як смерть, стоїть за дверима.
З цієї зими – залишиться мова –
та, якою ти говорила.
Їй ще приписуватимуть усі біди.
Її ще розтягуватимуть на цитати.
Я буду просто її любити,
буду просто її пам’ятати.
Пам’ятати небо з його висотою,
пам’ятати міста, сполохані криком.
Історія буде зрозумілою і простою,
якщо ти її сам наповнював сміхом.
Пам’ятати сніг у тебе на віях,
пам’ятати сонце – різке, мов опік.
Діти, що народяться по таких сніговіях,
будуть пізнавати цю землю на дотик.
Будуть пізнавати на смак її воду,
будуть пізнавати колір її пшениці,
любитимуть її навіть за посухи та негоду,
любитимуть її навіть за госпіталі та в’язниці.
Пам’ятати холод, що в’їдався під нігті,
пам’ятати жар, що сушив гортані,
пам’ятати рухи твої опівнічні –
легкі, недовірливі, останні.
Діти, що народяться під такими зірками
і яких називатимуть іменами загиблих,
говорячи зі злодіями та ворогами,
вкладатимуть мудрість у кожен свій видих.
Так, ніби до них не було смерті,
так, ніби за ними немає люті.
Будуть упевнені та уперті,
будуть пам’ятати всі речі забуті.
Пробиватимуть шлях у нічних завіях,
долатимуть перешкоди й завади.
Тобі це вдасться, спробуй, навчи їх
любити, вірити і пам’ятати.
Пам’ятати все, що несли з собою,
чорну траву під ламкими снігами,
небо над випаленою головою,
землю під втомленими ногами.
+++
З чого все почалося?
Вона заговорила про мужність і зброю.
В неї навіть не голос – в неї багатоголосся.
Тому, коли вона говорила, мені здалося,
що вона взагалі розмовляє сама з собою.
Так складаючи свої літери й звуки,
що кожне слово спалахувало й мерехтіло.
І навіть коли розповідала про ефірні сполуки,
здавалося, що переказує Христові муки,
співаючи там, де було зовсім незрозуміло.
Як вона хотіла мені пояснити,
що в кожному з нас є невід’ємна відвага,
що історія – це лише мертві міста й могильні плити,
що майбутнє – це чорна земля й червоні метеорити,
що любов – це вправи для дихання,
пообідня спрага.
А тому потрібно змагатися за можливість разом засинати,
ламати ворожі шеренги за можливість разом
прокидатись,
лишати разом із нею балкони й нічні кімнати,
ранити шкіру долонь об залізні канати,
цінуючи здатність любити,
ніби найвищу здатність.
Навіть в її неправді була своя міра.
Її чекали попереду радість і вірність,
кров, запечена на рукаві мундира.
Що тримає птахів угорі? Очевидно, віра.
Що тримає рибу в ріці? Очевидно, ніжність.
Перш ніж ця війна закінчиться, вона народить ще багато віршів, котрі ми читатимемо під спів пташок, а не гудіння сирен. Залишаймося мужніми, бо “…всім, хто не відступиться, ще буде сходити радість
тихими ранками, золотими ночами”.
Ніка Кричовська
