Тим, хто не бачив цього на власні очі, ніколи не зрозуміти жаху, якого натерпілися українці підобстрільних міст. А особливо тих, в які вдерлися не лише російські ракети, але й навіжені солдати окупаційних військ.
Інформатор продовжує збирати для історії свідчення очевидців війни. І якщо серед тих хто зараз це читає є ті, кого обтяжують такі спогади, то ми пишіть нам на або ж дзвоніть за телефоном.
Андрій ще минулого року мав роботу за фахом у французькому банку, приїжджав в Україну провідати батьків, набутися вдома, бо як би там в старій Європі не було, але ж тільки своє – справді рідне.
Один з таких візитів розірвала війна. І з того дня все навпіл: життя, радощі, комфорт.
Майбутнє примарне. Бо ж як наважитися повертатися туди, де вулицями гуляла смерть. Де досі під ногами можна зустріти уламки чиїхось речей, будинків, автівок. А тим більше, коли кожна з вулиць бачила більші й менші трагедії.
Їх з-під обстрілів вивозили пожежники. А містом роз’їжджали танки окупантів. Люди не знали, кому довіряти, з ким можна евакуюватися, куди їх завезуть…
Зараз хлопець з батьками мешкає у шелтері в Коломиї. Останні події добряче похитнули його здоров’я. Але розповісти про те, як рятувалися від біснуватих росіян, захотів сам. Вочевидь, з кожною такою розмовою ті страшні дні й ночі відходять у минуле, слабнуть, стають фактом який не зміниш, хоч як би не хотів.
Наталка Сандецька
Максим Лебідь
