Інформатор Коломия

ЖИТТЯ

Від бізнес-леді до військової: відверте інтерв’ю з Богданою Трачук, яка служить в ЗСУ

До війни Богдана працювала сама на себе. Мала студію краси, де була майстром манікюру. Крім цього, дівчина проводила групові та індивідуальні тренування в одному з фітнес-центрів Коломиї. Але тепер 25-річна Богдана із позивним “Совеня” – є офіцером-психологом ССО “Азов”. Вже кілька місяців вона знаходиться у зоні бойових дій.

Інформатор записав відверте інтерв’ю з військовою, яке точно варте вашої уваги.

Коли та чому вирішили служити в армії?

Я закінчила Львівський державний університет безпеки життєдіяльності за напрямами “Практична психологія” та “Менеджмент, управління проектами”, а також Академію сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю “Військовий психолог”. Склала присягу на вірність українському народові, отримала звання молодшого лейтенанта. Напевно, з цього все і почалось… У мене завжди було сильне почуття справедливості. Тому і мріяла стати військовою або поліцейською. Так вийшло, що все вирішилось само собою. Зараз я ще навчаюсь в Міжнародному інституті післядипломної освіти, обрала напрям “Травмотерапія”.

Яка була реакція 24 лютого?

Війна застала мене в Молдові. Я була в гостях. Прокинулась ранесенько від того, що на телефон приходило безліч сповіщень. Про те, що почалася війна мені першою повідомила адміністраторка залу. Написала, що всі в паніці тікають, і аби я не поверталась. Потім дзвінок від мами зі словами: “доню, повертайся швидко додому, бо починається війна”. В той день я і повернулась… Всі тікали з країни, а я була одна в автобусі, який їхав в Україну.

Що робили далі?

Якось одразу ми згуртувались і почали працювати, щоб допомогти нашій новосформованій у Коломиї Теробороні. Спочатку годували 200 хлопців з ТрО. З кожним днем це число збільшувалось. Пізніше їх було вже 600. Все власними силами. Від вчинків оточуючих в мене були сльози на очах щодня. Ми підтримували хлопців з ТрО, як могли. Виносили з дому все, що було. Люди приносили їм закрутки, крупи, картоплю. Мої дівчата з фітнесу та салону пекли свіжу випічку, купляли найнеобхідніше. Потім почав допомагати волонтерський центр у “Локомотиві”. Навіть магазин “Вацак” передавав торти. На початку я шукала і просила у всіх допомоги. Потім люди знаходили мене самі і пропонували свою поміч. Наша команда складалась з кількох людей з села П’ядики: я, моя мама Наталя, директор дитячого садочка Людмила, директор ліцею Віталій, його заступник Віталій та колишній голова сільської ради Роман. Ми зробили величезну справу. Вони продовжують це робити і надалі, тому я пишаюсь цими людьми. Зараз хлопці з ТрО на передовій.

Якось-то я побачила в інтернеті фото діток, яких привезли з дитячих будинків Харкова. Звісно, моє серце одразу йокнуло. З подругою Анастасією почали збирати все необхідне для малюків і їздити до них. По 200 км в день. Збирали посилки, докуповували дещо, їхали до дітей. Купали їх, годували, бавили. Потім навіть вдалось зробити їм ігрову кімнату. Обіцяли собі не привикати до діток, але нам не вдалось. Кожного вечора поверталися від них і ридали за дверима.

Коли потрапили на службу?

Одного дня, по дорозі до малечі, залунав дзвінок з військкомату. У мене одразу з’явилися сльози на очах, тому що розуміла і знала, що ось-ось це станеться. Направили мене в ТрО. Поспілкувавшись з ними, я була дуже пригнічена. Не мала навіть з ким порадитися. Не знала, що робити далі. Тільки знала, що мама підтримає будь-яке рішення. Але тут потрібна була людина, яка в “тємі”. І я зателефонувала до свого друга із позивним “Сова”. Він захищав нашу країну ще від перших днів “Майдану”. Я знала, що їм теж потрібен психолог в ССО “Азов” і подумала “як служити, так служити”. Наступного дня я вже опинилася там. Це було 18 квітня. Думаю тепер зрозуміло, чому позивний “Совеня”.

Чи є відмінності в службі чоловіків та жінок??

У порівнянні з 2014 роком, зараз в армії з’явилось на багато більше жінок, ніж тоді. Це вже не є чимось незвичним. Звісно, деякі чоловіки і досі реагують “ти повинна бавити дітей і варити дома борщі”, правда мені ні разу не доводилось таке чути. Думаю, якби на моїй посаді був чоловік, то мало хто з цих сталевих чоловіків міг би виговоритись, відкритись чи проявити хоч найменшу слабкість.

Як зазвичай проходить ваш день?

Кожного для я спостерігаю за ними, спілкуємось. Коли є потреба – тестую. Якщо бачу, що потрібне вже медикаментозне втручання – відправляю на лікування. Також працюю з контузіями, посттравматичними стресовими розлади. Крім цього, я є керівником медіа-служби: провіряю всі фото та відео. Дивлюся, що можна публікувати, а що – ні, щоб не “спалити наших позицій” та через ряд інших причин. Інколи навіть поїсти виходить 1-2 рази в день. Також стараємось тренуватись за будь-яких умов, підтримувати фізичну форму. І, звісно, – займаємось стрільбою. Бо військовий психолог тим і відрізняється від цивільного, що повинен і таке вміти.

Що робите, коли маєте вільний час?

У вільний час перемо одяг, прибираємо, складаєм рюкзаки, щоб все було на по готові. Читаємо робочий матеріал, спілкуємось з рідними та тренуємось.

У вас там є тваринки?

Маємо такого патріотичного кота. Це наш Талісманчик. Дехто з хлопців має собак, вірних друзів.

Чи почали щось сприймати по-іншому?

Багато тепер почала сприймати по-іншому. Особливо, коли переїжджаєм. Складаю речі і розумію, що найнеобхідніші для мене речі поміщається в 2 рюкзаки. Не має вже таких бажань, як новий телефон, відпочинок на морі, “такі туфельки”, а під них “таку сумочку”. Головне, щоб всі були живі, цілі, здорові.

З якими труднощами стикаєтеся?

Одного разу я прочитала вислів: “складно в армії перші 25 років”. Мабуть, це і буде моя відповідь. Складно все. Складно втрачати людей до яких ти звикаєш, складно усвідомлювати скільки діток залишиться сиротами, жінок вдовами. А втрачаємо ми дуже хороших людей. Бачити, як ламаються життя людей. Розуміти, що вони вже не будуть такими, як до війни. Як руйнуються сім’ї. Як в один момент зрівнялось з землею те, що людина будувала все своє життя. Ну, і до дрібниць. Забезпечення, гігієна, умови, цей кочівний спосіб життя. Форма на жінок з моїми розмірами – це взагалі окрема тема (посміхається).

Які питання не варто ставити військовим?

1.Чому ти туди пішов?
Цим питанням ви знецінюєте такий серйозний крок людини. Потрібно, навпаки, підтримати, змотивувати. Людина вже зробила це, і це було її рішення, не заставляйте шкодувати про цей вчинок.
2. Також не варто нагадувати чоловікові, що ви самотня. Що всі ходять парами. Що проводять разом час, а ви одна. Звичайно, це важко, але і йому не легко. Щоб не чути дурних відповідей, або щоб вас не почали ігнорувати, не варто таке запитувати.
3. Я дуже за тебе переживаю! Я не спала всю ніч через тебе! Я так плакала за тобою!
Що ви хочете почути на такі слова? Дякую? Чи “мені дуже приємно, що через мене ти не спала і плакала”. Це не підтримує!
Військовий почуває себе причиною ваших переживань, йому стає дуже ніяково та сумно.
4. Сконцентруйте свою увагу більше на військовому, а не на собі. Дайте йому можливість виговоритись. Це значить – на певний час знайти собі інших людей, з якими можна ділитися тривогами, переживаннями, страхами. Оберіть співрозмовника серед тих, хто у відносній безпеці. А з військовими варто більше ділитися позитивом, мріями. Наприклад: “Ото ми з тобою поїдемо після війни туди і туди, а ще зробимо оце і це”. Якщо військовий починає говорити щось на кшталт: “хто його знає, що буде далі; мені зараз не до цього”, прийміть таке ставлення спокійно. І все ж приємно завершіть розмову зі словами: “ой, та звичайно поїдемо; звичайно ти повернешся; всі війни завершуються”. Так навіть після розмови з вами в голові близької людини залишаться приємні спогади, мрії. А думки, хоч і ненадовго, полетять за ними від важкої реальності.
5. Коли це все закінчиться?
Це питання на яке дуже важко відповісти, і ми б самі хотіли знати відповідь на нього. Війна, безумовно, закінчиться. Але поки що складно сказати, коли саме. Зараз наша армія трощить ворога. Щоб була позитивна відповідь на це запитання, кожен щодня повинен докладати зусиль, і тоді добро та людяність обов’язково переможуть зло!
Головне завдання в цей час – вижити, зберегти любов у серці та розум в голові, бути згуртованими, сильними і обов’язково перемога буде за нами.
Захисникам краще розповідати, як справи вдома, як діти, сестри, щось радісне та хороше. Навіть буденне. Нам того не вистачає. Тут й так весь час розмови про війну. Хочеться, щоб рідні хоч трішки відволікли.

Що зробите першим ділом, коли війна закінчиться?

Як-тільки приїду додому, то хочу піти в гори. Я закохана в гори, там відпочиває моя душа. Хочеться підніматись на вершину, важко підніматись, щоб по дорозі виходили всі ті емоції, які в мені накопичились. А піднявшись – видихнути, кайфанути, дихати тим свіжим повітрям на повні груди, любуватись красою навколо і бути не в “мережі”. Потім я б, звісно, хотіла піти в салон краси, привести себе в порядок. Зустрітись з дорогою племінницею, мамою, друзями і вигуляти свою любиму собаку. Безперечно, головне бажання – відбудована країна. І народити діток, близнят. Хлопчиків, які будуть дуже хоробрими, але яким не прийдеться бути воїнами…

Що ви б хотіли донести до українців?

Всім українцям хотілось би побажати сили і терпіння. В цей час ми повинні бути згуртованими, як ніколи. Кожен повинен бути на фронті. Але кожен на своєму. Робити те, що вміє найкраще і не гризти себе відчуттями провини. Не всі повинні воювати. Якщо ви вчитель – навчайте дійте, підтримуйте їх, старайтесь допомогти чим можете. Якщо лікар – лікуйте. Хто за кордоном – ходіть на мітинги, поширюйте інформацію, волонтерте. На будь-якій роботі чи в країні ви можете бути також на фронті і допомагати нам рухатись вперед. Також пам’ятайте про правило 10 гривень. Навіть такий донат може закрити будь-який збір. Разом ми сила! Я вірю, що добро завжди перемагає зло!

Чи потрібна вам фінансова підтримка?

З машинами у нас дуже великі проблеми. Від прильотів багато вийшло з ладу. Ми відкрили збір на пікап для виконання завдань. Будем дуже вдячні за Вашу допомогу.

Реквізити: 5457 0822 2768 4896 Трачук Богдана

Ольга Пукавчук

Нагору