“Я буду, у міру сил, надавати медичну допомогу, рятувати, робити все, що від мене залежить для збереження життя військових та цивільних в зонах бойових дій. Просто для мене завжди є і було важливим допомагати людям. Хочу, щоб моя медична освіта та улюблена робота приносили користь. Ось так я й потрапила на війну…”
Любов Данилівна Кавацюк родом з Мишина, проте працювала в амбулаторії сімейної медицини Нижнього Вербіжа, але з початком повномасштабного вторгнення її життя змінилося. Адже білий халат – вона змінила на камуфляж, а світлий кабінет – на темний бліндаж у землі. За 8 місяців війни ця не зламна жінка ще ні разу не була вдома. “Не на часі”, – жартома каже вона…
Інформатор розповість, як це бути військовим медиком та добровільно піти в Батальйон Територіальної Оборони нашого міста.
Як Ви зважились залишити мирне життя та піти на передову?
Таке бажання в мене було ще з 2018-го року. Я намагалася потрапити в 10-ту гірську штурмову бригаду на контракт. Але не склалось.
Звідки таке бажання?
Я вважала, що буду більш потрібна там хлопцям і дівчатам, адже в буденному житті медичного персоналу вистачає, а військових медиків забагато не буває. Ще в 2014-2015 рр. чоловік був мобілізованим і є учасником АТО, коли я розпитувала, як там і що саме відбувається на війні, то він замикався в собі і сердився. Чіткої відповіді я ніколи не отримувала. Все, що він казав – хто не був на війні, той не зможе зрозуміти, що там відбувається. Але я розуміла, що то лише відмовки, він просто не хотів розповідати, бо там було не солодко…
Більшість військових не хочуть нічого розповідати, щоб не лякати тим жахіттям й не засмучувати своїх рідних тому, якось так все… Але мені здається, що всі мають знати правду і розуміти ситуацію, тоді більше буде хотітися Миру.
То як Ви потрапили на службу?
З новин я дізналася про територіальну оборону, яку створювали по цілій країні. Також, поспілкувавшись із знайомим військовим, зрозуміла, що то таке і в чому полягає суть служби. Нікому нічого не сказавши, взяла у військкоматі повний перелік документів, які були потрібні, і вже 23 лютого занесла готову папку документів.
Мова йшла про те, що у мирний час нас будуть викликати час від часу на збори, на своєрідні навчання, а в загальному працюватиму як звично, на основній роботі. А вже на наступний день, 24 лютого з самого ранку мені зателефонували, що, на жаль, почалася повномасштабна війна…. З речами на вихід, як то кажуть….
Тому вийшло так, що можливо одна з небагатьох, але з початку, свідомо розуміла, що йду на війну і з великою ймовірністю, мене відправлять на схід, де вже бойові дії тривали протягом багатьох років. Адже саме там медиків завжди бракує…
Чи навчали вас саме військової справи?
Спочатку було формування самого батальйону на ППД, військова підготовка і комплектування. Всі хто не служили раніше, урочисто прийняли присягу на вірність українському народу, всім і кожному видали в руки автомат, і тим хто не вмів, показали як ним користуватися.
Признаюсь, по секрету, я вміла трішки, адже покійний батько ще в дитинстві навчив стріляти з рушниці. Він був мисливцем, залишилися тільки приємні спогади (сміється…). Тож базові поняття мала, а все решту мене навчили побратими. Вони завжди готові допомогти, якщо я чогось не розумію у зброї, адже багато наших бійців служили в армії на відміну від мене.
Коли ти усвідомлюєш, що мусиш себе захистити, то мусиш і володіти навиками. По-друге, ти маєш вберегтися від нещасних випадків, до яких призводить неправильне поводження зі зброєю.
Бойову медицину вас навчали, чи ті вміння вже були?
Медичний досвід є, бо я в цій сфері вже більше 20 років. Але тут потрібно володіти іншими додатковими навичками, тобто надання медичної допомоги в умовах війни. Тому від початку нашої служби в батальйоні до нас приходили інструктори-волонтери. Вони проводили навчання з тактичної медицини, розповідали, як діяти в екстремальних ситуаціях, і взагалі навчали нас тому, що у цивільному житті практично не використовується.
Тут медична допомога полягає трохи в іншому. Адже життя кожного з людей залежить від того, як максимально швидко і впевнено ти будеш надавати допомогу в умовах бойових дій. Тому часто проводилися заняття, інструктажі, а саме: надання допомоги за алгоритмом MARCH, який порядок надання допомоги в різних зонах ведення боїв, як правильно користуватися турнікетами, який порядок надання допомоги з використанням особистих аптечок, які ми з допомогою волонтерів формували для кожного військовослужбовця.
Хто у більшості забезпечує усім необхідним ваш підрозділ?
Від початку, більшість з того, чим ми користуємося в медичному пункті, у нас є завдяки волонтерам, друзям, які навіть перебуваючи за кордоном, неодноразово нам допомагають, а також знайомим, родичам, колегам по роботі, завдяки громадам, та просто небайдужим людям, а також своїми силами та силами наших побратимів.
З часом отримали медикаменти й від держави, але нажаль, зовсім мало. Тому ми чітко розуміємо, що мусимо розраховувати тільки на надійність і співпрацю всіх небайдужих, які з тилу нам завжди допоможуть. Ми час від часу формуємо список всього необхідного, а вони по мірі можливостей купляють і передають нам на передову.
Як освоювалися перші дні на новому місці?
Ох, як згадаю перші дні, то моторошно й досі стає. Кілька днів їхали в дорозі колоною, не знаючи куди саме, всі були втомлені, а приїхали пізно ввечері і вже не розуміли, що ми і де ми.
Навколо темнота і різні звуки пострілів та вибухів, не зрозумілі для мене вигуки… “вихід…прихід…”. Це було трішки шоком, як для мене, так і для багатьох. Всім страшно, адже тільки хіба, що дурний може не боятися, не усвідомлюючи нічого. Але з часом всі адаптувалися, набираючись досвіду воювати й виживати в умовах війни. Наша медична команда пристосувалася працювати й надавати допомогу тим, кому вона була потрібна й нажаль прийшлося в ближнім часі побачити, як мужньо побратими витримують біль отримавши поранення, побачити смерть військових та цивільних…
Чи можете навести приклад, як приблизно зараз проходить ваш день?
Для початку, коли ми переміщуємося, то обов’язково налагоджуємо взаємодію з іншими медичними працівниками та медичними установами, адже це є важливою складовою процесу в наданні швидкої медичної допомоги.
Потім вивчаємо шляхи евакуації, куди потрібно везти в екстрених випадках поранених і не тільки… Медична команда, яка складається не тільки з медичного пункту, а з ротних та взводних медиків, завжди є відповідальною ланкою в батальйоні. Як і кожен з підрозділів, ми є захистом особового складу в питаннях їхнього здоров’я та збереженні життя, а побратими є нашим захистом на позиціях. Інші відповідальні в усьому тому, що стосується забезпечення та життєдіяльності батальйону, правильному веденні і чіткому виконанні бойових завдань.
Чи не заважає страх виконувати роботу?
Півтора місяці медична команда жила в бліндажах, разом з побратимами. Там я навчилася розрізняти, коли є “прихід” певного виду зброї, а коли це вихід, (це такі військові терміни…посміхається…), коли літають наші літаки, чи вертольоти, а коли ворожі… Слово “НАШІ” тут так радісно й приємно чути, що ви собі не уявляєте.
Звуки пострілів бувають настільки гучні, що іноді просто мороз по шкірі й кров холоне. Якщо хочеш вижити, то швиденько навчишся розпізнавати звуки війни й зрозумієш скільки в тебе є хвилин між прильотами, певного виду зброї, щоб надати медичну допомогу чи просто заховатися, щоб вижити. Але незважаючи на ситуацію, коли ведуться обстріли, чи є ракетна небезпека, найважливішим завданням медика є обов’язок при можливості надавати допомогу тим хто її потребує. І в такі моменти забувається про свій страх, й немає часу боятися.
Ти максимально швидко сідаєш у швидку разом з медичною командою, і їдеш туди, де на тебе чекають, і щиро надіються, що ти обов’язково приїдеш і допоможеш вижити, допоможеш зменшити біль від поранень, максимально швидко евакуюєш людину до найближчого шпиталю, щоб був шанс обов’язково вижити! А ще я подолала страх швидкої їзди в транспорті, тому що на війні, швидкість – це шанс для виживання кожного пацієнта!
Чи є багато тваринок на фронті, можливо навіть ваші улюбленці?
Тут багато тварин, яких покинули люди, коли виїжджали. Була б моя воля, то я б забрала усіх додому, так їх люблю. Проте, все таки зі мною тепер подорожує кошеня, яке ми забрали з Барвінкового.
А ось це фото з собакою, яка врятувала мене від прильоту ракети. Уявляєте, вона відчувала, тому гавкала і не випускала з підвалу.
Розкажіть історію, яка відбулася на передовій і вас розчулила?
Одного разу я разом з водієм з іншої бригади, з якими ми співпрацювали тоді, вивозили поранену осколками від касетних обстрілів – цивільну паню Олену. Частину дороги я надавала їй медичну допомогу, щоб стабілізувати стан, та зменшити біль. На великій швидкості, їдучи розбитими дорогами, ти хоч і намагаєшся добре зафіксувати людину в евакуаційній машині, та, на жаль все, одно, кожну ямку вона максимально боляче відчуває. І розуміючи, що не в силі більше нічим допомогти, ти просиш допомоги в Господа.
Я починаю тихенько молитися і слова жінки, мене розчулили і я зі сльозами на очах почала чим дужче промовляти молитву. Її слова: “Пообіцяйте Любка, що ви обов’язково мене довезете до лікарні, пообіцяйте, що довезете живою, пообіцяйте, що я житиму, а я буду молитися за вас, за ваших дітей, за всю вашу родину, Пообіцяйте мені!!??? ” І я пообіцяла. А сама ще дужче молилася вже своїми словами і просила допомоги в Господа, щоб допоміг жінці вижити, а мені виконати дану обіцянку силою віри, силою молитви. Через місяць, коли ми повернулися в село, в якому проживала жінка, ми як завжди обслуговували також й цивільних. Я почула, як місцеві жителі згадували про приліт на одній із вулиць касетних бомб, внаслідок чого тоді було покалічено кілька людей. І як виявилося однією з них була піні Ольга. Вона вижила, і її вже виписали з лікарні. Це було для мене, таким важливим моментом, я плакала від щастя, адже вдалося врятувати ще одне життя і головне, що я виконала свою обіцянку з Божою допомогою.
Що найбільше вас вражає та надихає?
Знаєте, на війні дуже часто виникає перевтома: як фізична, так і моральна. Часом є так, що навіть найсміливіші хлопці плачуть і розповідають, як їм буває страшно, як хочеться спокою, як хочеться до рідної домівки, вони з тобою діляться своїм болем, й своїми переживаннями, своїми секретами, адже медик є трішки й психологом. І я їх вислуховую, іноді з співчуттям, іноді розмова строгою виходить, іноді намагаюся підбадьорити жартуючи нашими військовими жартами. І спілкуючись їм стає значно краще, стають сміливішими і знову впевненими в своїх силах, адже перед ними невеликого зросту медик “Капітошка” й на вигляд спокійна й відважна. То вони, як мужчини будуть розкисати? Звісно не будуть їм треба мене захищати, а не навпаки, і це додає їм сміливості та впевненості в собі.
Насправді мені також буває важко, є свої внутрішні тривоги й смуток. Адже десь там вдома залишився мій молодший син, а разом зі мною служить мій старший син і його дружина, моя донечка-красунечка. Вони мене надихають бути сильною, хоча й звісно переживання за дітей присутні, як кожному з батьків, діти яких на війні. Але я тримаюся й намагаюся не жалітися, адже якщо жінка відважна між мужчин, то відповідно вони не можуть бути слабкими. Всі побратими відважні й моя медична команда найкраща! Я їх дуже люблю й поважаю і вірю що Господь вбереже всіх.
Розкажіть про досвід бути хрещеною мамою там на передовій, як це відбувалося?
Це були зовсім не знайомі мені до цього люди. Ми приїхали у одне із сіл, яке було під окупацією практично півроку. Більшість людей тут без їжі, без грошей, без зв’язку. Це просто гуманітарна катастрофа, можна так сказати. І там була сім’я. Жінка мала четверо дітей, але тепер на жаль троє. Ми мали виклик серед ночі до цієї сім’ї. У однієї з близнючок 1,5 р. віку, піднялася висока температура, мама намагалася в напів темряві дати ліки і зі слів братика, дитя спочатку мало приступ судом, а потім наче заснуло…
Ми з лікарем та водієм повезли серед ночі дитя разом з мамою в лікарню. Цілий час у дорозі ми не зупиняючись, проводили непрямий масаж серця та штучне дихання, привезли дівчинку до лікарні, де лікарі також боролися за її життя, але нажаль дитя померло…. Як виявилося пізніше, мама помилково дала не сироп від температури, а засіб, який був призначений тільки для зовнішнього застосування, він виявися для дитини смертельним.
Така сумна історія познайомила мене з цією сім’єю. Я не змогла залишатись осторонь і завжди старалася разом з побратимами чимось допомогти. Ми привозили їм одежу, я допомагала їм грошима. Після тієї трагедії я не могла прийти до себе ще кілька днів, дуже прикро, що не вдалося врятувати дитину, і цей тягар на душі нажаль, залишиться на завжди…
Віднедавна з нами служить капелан, який і проводив чин похорону. З’ясувалося, що діти були нехрещені. Отець Василь мав розмову про це з мамою і та захотіла охрестити іншу донечку. І ось мене запрошено бути хрещеною, а мого побратима – хрещеним. Тому так склалося, що я тепер маю похресницю Марічку. Допомагатиму, чим зможу й колись обов’язково приїздитиму до неї. Бо я свідомо розумію значення таїнства хрещення.
Як проводите вільний час, якщо він звісно є?
Його практично немає, тому що наша медична варта є цілодобовою. Знаєте, насправді для медика є за щастя, не мати роботи, але це трапляється дуже рідко. Коли немає бойових поранень, то все одно є інші: вірусні, соматичні та хронічні хвороби, адже їх ніхто не відміняв, і вони час від часу проявляються як у військових так і в цивільних. Також ведемо медичну документацію, якої є немало. А ще проходимо повторно тренінги, вчимо військових по-можливості, щоб не забувати навики та вдосконалюватися.
Якщо чесно, то вільного часу вистачає іноді тільки на те, щоб привести в порядок себе та свій одяг. У радість, коли є гаряча вода, та світло, бо у більшості випадків миємося в холодній. Бувало таке, що 1,5 місяці ми не бачили навіть лампочки, не те, щоб світла. В бліндажі зате бачились з мишами, гусеницями, жуками, жабами, та зміями (яких я дуже сильно боюся.) Я на початку часто задавала собі питання: “невже це все відбувається зі мною?”
На вашу думку жінкам важче на війні?
Насправді так, надто важче перебувати на війні. Носити бронежилет також не просто, але ми витривалі, щоб і хто там не говорив, то є правда! А щоб пофарбувати волосся, це ж яких зусиль треба докласти. Добре, що я хоч не малюю брови й вії… Але побратими завжди виручають в багатьох випадках служби. Так як і кожна жінка хочеться гарно виглядати, то прийшлося прямо в бліндажі в напівтемряві нанести фарбу на волосся, а хлопці нагріли воду на вогні і допомогли змити залишки фарби. Досі згадуємо такі моменти жартуючи, що головним завданням було встигнути змити фарбу вчасно й між обстрілами, адже можна було б залишитися без волосся…
Можливо все! На неможливе просто треба більше часу, а будь-які випробування роблять нас сильнішими і згуртованішими. Разом ми обов’язково переможемо!
Наша героїня інтерв’ю, через свою скромність не розповіла про те, що за період її служби в неї вже є нагорода. Це медаль за жертовність і любов до України від Митрополита ПЦУ Епіфанія. Також вона вже отримала звання молодшого сержанта. Дякуємо Любові та її дітям, за службу і жертовність, за те, що щодня наближають нашу перемогу.
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook , Telegram та Instagram. Надсилайте свої новини на пошту kl.informator@gmail.com
Вікторія Ровенчук
