Тут діяли цілющі лікувальниці й гірськолижні курорти ще сто років тому. Сюди за спокоєм і красою з’їжджалися з усієї Австро-Угорщини, а письменники знаходили натхнення.
Інформатор зібрав давні фото високогірних поселень в Карпатах і пропонує їхню цікаву історію.
Жаб’є або Верховина
Жаб’є (Zabie) – один із центрів гуцульської культури, районний центр. Знаходиться селище на висоті 620 метрів над р.м., на півдні Івано-Франківської області, за 120км від обласного центру і в 32 км від залізничної станції Ворохта.
У 1962 р. «совєтами» воно було перейменоване у «Верховина», що внесло певну двозначність: Верховина – це назва високогір’я, Верховиною могли назвати у піснях і Косівщину і Надвірнянщину, і інші високогірні місцевості, а назва Жаб’є має кількастолітню історію, її дотепер вживають жителі цього населеного пункту, вона фігурує у піснях і фольклорі.
Читайте також: Карлсберг, врятовані реліквії та перші німецькі колоністи Коломиї: досліджуємо Маріягільф
Перша письмова згадка про Жаб’є зустрічається у 1424 році, князь Свидригайло передав його в користування якомусь Драгосимовичу.
Про походження назви Жаб’є існують різні перекази та припущення. В одних назву Жаб’є виводять від нібито першого його поселенця на прізвище Жабка, утікача з низинних територій. В інших – від болотистої прибережної місцевості по обидва боки ріки Чорний Черемош, де весною водилось багато.
В останній час з’явилася гіпотеза походження назви Жаб’є від прадавнього гуцульського божества вогню, аналогічному литовському божеству вогню Габіє, до якого зверталися з проханням принести полум’я та розсіяти у світ іскри.
З історичних джерел відомо, що ще з часів Київської Русі жаб убивати забороняли. Як амфібія, вона істота, що живе у двох стихіях: воді і землі. У процесі свого розвитку жаба проходить трансформацію: із пуголовка, який може жити лише у воді, вона перетворюється на дорослу особину, спроможну рухатися і у воді, і на землі. Тобто вона символізує посередництво між цими двома світами.
До теми: Унікальні давні світлини Прикарпаття: Косів, Городенка, Ворохта, Верховина
А у наших українських Карпатах гуцули іменували жабу просто «панною», нерідко поміщали жаб в молоко, і воно не скисало. Можливо, саме і звідси прийшло до нас загадкове Жаб’є? У честь якого було спочатку побудоване святилище, а згодом засноване і ціле село.
Багато жителів села Жаб’є діяли в загонах Олекси Довбуша, І. Пискливого, Пинті, Бойчука, Баюрака. Масовим явищем серед горян стали скликання віча – нової форми визвольного руху кінця ХІХ століття. В першій половині XIX ст. у Жабйому і сусідніх селах діяли опришки на чолі з М.Штолюком.
До теми: Тисячолітні поселення й підземні ріки: село Незвисько, яким ми його не знаємо
Багато жителів села Жаб’є діяли в загонах Олекси Довбуша, І. Пискливого, Пинті, Бойчука, Баюрака. Масовим явищем серед горян стали скликання віча – нової форми визвольного руху кінця ХІХ століття. В першій половині XIX ст. у Жабйому і сусідніх селах діяли опришки на чолі з М.Штолюком.
У квітні 1920 року в Жаб’є відбулося селянське повстання (отримало назву “Гуцульське повстання”), яке було придушене польською владою. Учасникам Гуцульського повстання 1920 року споруджено пам’ятний знак.
З 1991 року під керівництвом Романа Кумлика у селищі виступає відомий ансамбль «Черемош». Тут діє регіональний історико-краєзнавчий музей “Гуцульщина”.
У 1772 році в результаті першого поділу Польщі між Росією, Прусією та Австрією, землі теперішнього Верховинського району увійшли до Австрії.
Майнове розшарування, національне пригноблення, посилена експлуатація населення гірських сіл викликали масове незадоволення селян. Своєрідною формою боротьби та проявом стихійного протесту селянства проти існуючого ладу був опришківський рух. Багато жителів села Жаб’є діяли в загонах Олекси Довбуша, І. Пискливого, Пинті, Бойчука, Баюрака.
До теми: Мальовничі села Коломийщини з минулого століття | Городниця
Масовим явищем серед горян стали скликання віча – нової форми визвольного руху кінця ХІХ століття. В першій половині XIX ст. у Жабйому і сусідніх селах діяли опришки на чолі з М.Штолюком.
Під час Першої світової війни в околицях села Жаб’є та інших сіл точилися бої між австрійцями та росіянами. Багато гуцулів воювали у складі австрійської армії, особливо у легіоні Українських Січових Стрільців.
У квітні 1920 року відбулося селянське повстання, яке було придушене польськими властями. З 1921 до 1939 року Верховина входила до складу Польщі. 17 вересня 1939 р. на підставі “пакту Молотова-Ріббентропа” радянські війська вступили на територію Галичини.
Татарів
На південь від Яремче на відстані 27 км знаходиться село Татарів. Перші згадки про село датуються 1671 роком. Назва села нагадує про великий напад татар на село. До цього село мало назви Прутець і Белзець. Після руйнівного нападу татар на село у 1673 році отримало свою теперішню назву. Село стоїть на роздоріжжі — одна дорога веде через Яблуницький перевал на Закарпаття, інша — через Верховину на Косів.
Саме через стратегічне положення у Першу та Другу світові війни за село велися запеклі бої. Про події Першої світової війни нагадує австрійський меморіал загиблим за Татаровом. Про події Другої світової війни — назва Кремінці, яку радянська влада дала селу на честь лейтенанта Кременця, що загинув у 1944 році у боях за населений пункт. Село майже дощенту було зруйнованим під час І світової війни. До 1927 року Татарів був присілком Микуличина. Лише у 1992 році повернуто стару назву Татарів.
До теми: Унікальні фото з минулого сторіччя: Коломия, Заболотів, Кути
Розвиток села почався після побудови залізної дороги, яка проходила тут. Чимало людей відпочивало у віллах і пансіонатах на території села з поч. ХХ ст., адже Татарів визнано бальнеологічним низькогірним курортом, де лікують туберкульоз та інші легеневі хвороби.
Село є відомим кліматичним курортом, оскільки розташоване на висоті 750 метрів над рівнем моря — найбільш сприятливій для зростання хвойних, що виділяють у повітря цілющі смоли, які лікують астму та бронхіти. Для прикладу, у Яремче переважають мішані, хвойно-листяні ліси, а в Яблуниці починаються альпійські луки.
Татарів в путівнику за 1912 рік він описаний як такий, що ” …має дуже мальовниче положення в лісистій гірській місцевості, багато віл і будинків, а також санаторій доктора Жураковського…”
Ворохта
У 60-х роках 14 століття орди кочівників почали нападати на степи України, Поділля, Київщину, Волинь. Тому населення цих місць ,рятуючись, втікали в гори.
У 16 столітті в селі Космач жив Василь Янюк, який збирав у людей худобу на випас . В той час, таких людей полонини називали депутатами.
У 1598 році на Янівському Груні в Дедерчука, Янюкового зятя, одруженого з старшою дочкою Явдокією, оселився Михайло Ворохта. Він дезерттрував звійська польського, тому і не вертався ь додому, який знаходився на Закарпатті. Ворохта був дуже талановитим ткачем, слава про його навики швидко розійшлася по окрузі.
Михайло Ворохта познайомився з Янюком і взяв собі в помічники його доньку Марію. Він виготовив ще один ткацький верстат для неї і в такий спосіб розширив виробництво. З деяким часом Янюк і видав Марію заміж за Ворохту. Шлюб вони брали у Березові.
Саме ткацька слава Ворохти спричинила до створення нового поселення , назва якому була – Ворохта. Можна з упевненістю сказати, що село отримало остаточну назву в 1598 році.
Перший санаторій у Ворохті для лікування хворих на туберкульоз з’явився в 1906 році. Він і так називався «Перша санаторія». За часів СССР назва була змінена на «Гірське повітря». Біля цього санаторію є джерело, воду котрого назвали кам’янкою. Вона надзвичайно чиста, має добрий смак і є лікувальною.
У Ворохті виникло ще немало санаторіїв. Приїжджі, які приїжали сюда винаймали помешкання на окраїнах. Приїжджали на лікування і відпочинок не тільки з Польщі і Росії але і з інших держав Європи.
До 1780 року Ворохта не мала своєї церкви. Лише на роздоріжжі, де дорога повертає до Вороненки. біля нинішнього Народного дому, в 1602 році була освячена богослужебна каплиця. Ця каплиця була знищена; потім, за часів Австро-Угорщини, відновлена у зменшеному вигляді, як пам’ятка, а вдруге її знищили за радянських часів у 1940 році.
У 1779 році онук сина засновника селища Михайла Ворохти Іван одружився з внучкою засновника Вороненки Івана Воронюка Євдокією, то останній дав вороненківську церкву внучці у віно. Цю церкву перевезли у Ворохту. Так у Ворохті виникла перша церква.
Наприкінці 20-х років у Ворохті будували нову велику церкву. В 1930-му із старої перенесли в нову всі цінності, в тім числі і дзвіницю з трьома дзвонами. Стара церква опустіла. Під час Другої світової війни угорці зробили з неї конюшню. Коні все погризли всередині, зовнішні стіни також потрухлявіли, огорожа впала. Історична церква стала пусткою. Ключ від цієї церкви знаходився у голови сільради, бо йшла мова про перетворення її в музей атеїзму. Частина віруючих не раз зверталась до громади діючої церкви, до пароха Чернявського з пропозицією полагодити стару, замінити хоча б старовинний хрест, котрий похилився і ледь тримався, але її ніхто не підтримував.
Літом 1884 року до Ворохти, крізь гори, пробився перший потяг. Це стало дивом для населення села. Вони бачили як будувався насип, знали, що в горах робились тунелі, мурували мости,чули розповіді про поїзд, але коли він прибув, то збіглися з усіх сторін.
Австрійський уряд бачив у Карпатах курортну зону. Сюди прибували комісії, які досіджували місцевість. Тут австрійці віддали належне джерелам лікувальних вод, безпосередньо у Ворохті.
За австрійських часів спорт не дуже розвивався, бо великі кошти вкладали в курорти. Почав розвиватися з 1925 року, за часів Польщі.
Цього року у Ворохті побудували будинок Товариства «Приятелі Гуцульщини» (він згорів під час війни, тепер на цьому місці інша будівля). У це Товариство входили наші гуцули і польські гуралі з польських Татрів, «нарцяжи» (по-українському лищетарі. або лижники) з польської столиці лижного спорту Закопане.
У Ворохті вони побудували таку ж скочню (трамплін), як і в Закопаному. У 1930 році були готові вже дві. велика і дитяча. Вони набули міжнародного значення. Проводились лижні гонки, так звані бригадні, по 5 чоловік у бригаді. Дистанція – 150 км, з 10-кілограмовим заплечником і карабіном. Наша бригада виступала під номером 29. Найкращими гонщиками були Хомин Федір, Семанюк Лукин, Никорак Іван, Дуцько Хомин.
Але найвидовищнішими були змагання на скочні. Сюди приїжджали знані польські спортсмени Лянкуш і Марусаж, з наших ворохтян відзначалися Дедерчук Макар (Цьвиків(, Бойчук Микола (Подирейської), Лупаца Мілько.
Товариство «Приятелі Гуцульщини» організувало змагання щорічно, запрошувало спортсменів з Норвегії, Німеччини, Чехословаччини, Фінляндії та інших країн, так що Ворохта була наповнена гостями цілу зиму.
За радянських часів побудували спортбазу з лижного спорту «Україна», а на трампліні «Авангард» – будинок відпочинку для спортсменів.
З прокладенням залізниці горяни Ворохти та навколишніх сіл потягнулися до освіти.
У Ворохті в 1906 році Львівський народний інститут побудував учительську оселю, директором якої став пан Івантишин. При оселі діяли кімнати відпочинку на 50 ліжок, одна кімната “Просвіти” і однокласна школа.
Потім, за часів другої окупації Польщею Західної України у 20-30-х роках, вже існувала школа повшехна. Це була польська школа, де вчилися польські і жидівські діти, 6-класова школа, а в руській, як тоді називали – чотири класи.
Ще була платна рідна школа, також чотирикласна. Якщо хтось хотів одержати середню освіту, то треба було закінчити чотири класи руської школи, перейти до польської закінчувати п’ятий і шостий класи, а вже тоді можна було переходити до рідної платної і закінчувати ще чотири класи. Це вдавалося не багатьом.
Інформацію підготувала Наталка Сандецька
