8 березня в Україні донедавна пов’язували з тюльпанами та весною. Нині все більше жінок погоджуються, що Міжнародний день боротьби за права жінок – це нагода заявити про рівноправ’я.
Інформатор розповість справжню історію створення цього свята.
З часів СРСР Міжнародний жіночий день, що святкується 8 березня, був вихідним і не мав під собою жодного історичного підґрунтя. У цей день заведено обдаровувати жінок і дівчаток подарунками та букетами, а у магазинах та розважальних закладах проводяться тематичні вечірки та акції. Словом, 8 березня перетворилося на ще одне свято, яке повністю втратило своє значення.
Проте для радянської жінки позачерговий вихідний день був приємним бонусом, який можна було витратити на себе. А також він був такою собі “відповіддю” на радянське свято 23 лютого, яке з Дня захисника Вітчизни перетворилося на негласний чоловічий день, коли подарунки отримували навіть ті, хто в армії не служив, але при цьому забували про жінок, які теж бувають захисниками Вітчизни. До речі, 23 лютого вихідним не був.
Але коріння свята 8 березня сягає набагато глибше, ніж у Радянський Союз, і задіяно в його зародженні було набагато більше людей, ніж революціонерка Клара Цеткін, яку вважають засновницею Міжнародного жіночого дня. Також він має безліч символів, про які в СРСР і не чули.
Історія створення
Варто зазначити, що появі Міжнародного жіночого дня сприяли численні протести жінок робітниць. На початку ХХ століття життя жінок, котрі працюють, було жахливим і нестерпно важким. Вони працювали на фабриках, часто на дуже шкідливих виробництвах, отримували значно менше, ніж чоловіки, при цьому зазнавали принизливих домагань і після виснажливої робочої зміни мали ще й займатися сім’єю та дітьми. Жодних відпусток після народження дитини не існувало, їхні права ніяк не захищалися і ба більше, вони навіть не мали права голосувати. Логічно, що почали виникати численні протестні рухи.
Наприклад, під час пожежі 1911 року на нью-йоркській швейній фабриці Triangle Shirtwaist, загинуло 123 жінки та 23 чоловіки. Вони просто не могли вибратися з охопленої вогнем будівлі, бо двері під час робочої зміни замикалися. І це був лише один із подібних випадків.
За поширеною версією, свято було засноване у 1907 році на ознаменування 50-річчя жорстоко пригніченого протесту робітниць швейної та текстильної промисловості Нью-Йорка, який у світовій історії прозвали “маршем каструль”, тому що протестувальники молотили по каструлях черпаками, привертаючи увагу. Але в цій історії є проблема: ні акції протесту 1857 року, ні святкування 50-річчя, можливо, насправді не було. Фактично дослідження, проведене у 1980-х роках, показало, що міф про походження був винайдений у 1950-х роках у межах зусиль епохи холодної війни щодо відокремлення Міжнародного жіночого дня від його соціалістичного коріння.
Але протести були. Так, у 1908 році вулицями Нью-Йорка пройшли маршем жінки, які виступають за рівні з чоловіками права та проти нестерпних умов праці. Вони вимагали скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, заборони дитячої праці та надання права голосу.
Організаторкою маршу була Мод Мелоун — радикальна суфражистка, президентка Гарлемської ліги рівноправності та засновниця Спілки прогресивних жінок. Марш пройшов 16 лютого, бо це була неділя – єдиний вихідний на тиждень, коли жінки, які працюють, могли вийти на протест. Він пройшов мирно, нікого навіть не заарештували, хоч і погрожували.
Через рік, у річницю маршу на Бродвеї Соціалістична партія Америки проголосила Національним жіночим днем останню неділю лютого.
А суфражистка Роза Шнейдерман стала авторкою одного з гасел протестного руху, яке звучало, як “хліба та троянд”. Маючи на увазі, що жінки мають право не лише на шматок хліба, а й на гідний рівень життя.
“У робітниці має бути хліб, але у неї мають бути і троянди. Допоможіть, ви, привілейовані жінки, дайте їй право голосу для боротьби!” — казала Роза.
До чого тут Клара Цеткін?
Протестні рухи проходили по всьому світу, і Клара Жозефіна Ейснер була одним з ідеологів. Клара була донькою німецького органіста та француженки, старшою з трьох дітей. Вона виросла у Лейпцигу і ще під час навчання у педагогічному коледжі зацікавилася соціал-демократичним рухом. Однак через заборону, накладену Бісмарком на соціалістичну діяльність у Німеччині в 1878 році, Цеткін поїхала до Парижа, де й познайомилася з марксистом Осипом Цеткіним, який виїхав з Росії. Вона народила від нього двох синів: Максима і Костю, а коли Осип незабаром помер від туберкульозу, так і не змінила прізвище, навіть вийшовши заміж вдруге за художника Георга Фрідріха Цунделя, який був на вісімнадцять років молодший за нього.
Цікаво, але Роза Люксембург, з якою Клара дружила 20 років, і яка стала її соратницею, спочатку була байдужою до жіночого руху. І вони обидві недолюблювали суфражисток, вважаючи їхній рух “буржуазним”.
Свій внесок у Міжнародний жіночий день (IWD) Клара Цеткін зробила у серпні 1910 року на Міжнародній жіночій конференції. Вона та інші учасниці запропонували щороку організовувати “особливий жіночий день”, але не вказали дату. Ціль була благою: так делегатки хотіли продовжувати просувати ідею рівноправності. Міжнародний жіночий день у його сучасному розумінні вперше відсвяткували вже в наступному році, 19 березня 1911 року в Австрії, Данії, Німеччині та Швейцарії.
Пізніше Цеткін виступала проти Першої світової війни, за що була заарештована, але відпущена, поїхала до Москви, де у червні 1921 року відбулася Друга Міжнародна конференція жінок-комуністок. Тоді й визначились із датою – святкування 8 березня. Цеткін протистояла Сталіну, виступала проти фашизму та Адольфа Гітлера, але після того, як він та його нацистська партія прийшли до влади у 1933 році, Цеткін поїхала до СРСР, де померла в Архангельську. Її порох був похований у Некрополі біля Кремлівської стіни. До речі, її сини також були змушені виїхати із СРСР, Костя після того, як у нього виникли проблеми зі спадщиною. Він помер у Канаді, а його брат у Берліні, де працював лікарем.
Слід Російської імперії
Оскільки на початку ХХ століття жіночі протестні рухи проходили по всьому світу, а особливо в країнах, де стрімко розвинулася індустрія і ламалися вікові традиції, то й Російська імперія не стала винятком. Жінка більше не була “охоронницею вогнища”, їй доводилося поєднувати материнство та жіночі обов’язки, яких її ніхто не позбавляв із 16-ти годинними змінами на фабриках. У 1913 році протестували робітниці текстильних фабрик, вимагаючи “хліба та миру” — припинення Першої світової війни та поставок продовольства. А масовий страйк 23 лютого 1917 — або 8 березня за Григоріанським календарем (за “новим стилем”) зрештою послужив початком революції і сприяв падінню монархії.
Унаслідок в Росії, вже не імперії, жінки отримали виборче право на рік раніше, ніж у Великій Британії, і на три роки раніше, ніж у Сполучених Штатах. Але загальносвітового жіночого руху не вийшло. Діяльність радянських жінок регулювала партія та держава, а не вони самі. Унаслідок рівноправність вийшла боком: здобувши права, радянські жінки не позбулися і обов’язків з тією відзнакою, що протестувати в СРСР і боротися за свої права було вже не можна.
8 березня в СРСР
Зрештою свято 8 березня стало частиною радянської політики. А вихідним цей день став лише в 1965 році. Радянська ідеологія створювала образ жінки “трудівниці, матері та комуністки”, незалежного руху не існувало, а жінок закликали ударно працювати. Навіть після пологів, аж до 1956 року жінкам дозволялося не працювати 8 тижнів до пологів та 8 тижнів після. Проте після повернення до верстата їм можна було відлучатися в ясла, щоб погодувати немовля. На це приділялося не більше 30 хвилин кожні три години. При цьому у жінок-колгоспниць декретна відпустка була ще меншою: 30 днів до пологів і 30 після.
А отримане виборче право в СРСР мало ніякого значення, оскільки поняття демократичних виборів немає, а протести жорстко придушувалися.
Згодом день 8 березня перетворився на день солідарності всіх жінок офіційно, а неофіційно просто став жіночим днем. Жінки з радянських листівок закликали до миру в усьому світі, говорили про солідарність, але, судячи з картинок, лише з ідеологічно близькими жінками з дружніх країн, їх вітали діти, а чоловіків іронічно просили звільнити своїх дам цього дня від їхніх обов’язків на кшталт прибирання та приготування.
Не дивно, що офіційна установа свята 8 березня ООН як Міжнародний жіночий день у 1975 році пройшла непоміченою. Бо ні про яку ліквідацію всіх форм дискримінації в СРСР не йшлося.
8 березня – сучасність
Зараз у пострадянських країнах 8 березня перетворилося на просто “Жіночий день”, аналог Дня святого Валентина, або Дня матері, коли жінкам дарують квіти та милі подарунки. Про те, що історія свята враховує ще й боротьбу за рівноправність – мало хто згадує.
Вихідним цей день залишається у більшості країн колишнього СРСР, крім Латвії, Литви та Естонії. Чи зараз бути йому вихідним, вирішується і в Україні шляхом голосування через “Дію”. У Китаї цей день робочий, але скорочений для жінок, і то не скрізь. Також цей день неробочий, або скорочений у Берліні, як на Батьківщині свята.
Фіолетовий – колір гідності
У 8 березня є офіційні кольори: фіолетовий, білий та зелений. Фіолетовий означає справедливість та гідність. Зелений символізує надію. Білий уособлює чистоту. Квіти були обрані Жіночим суспільно-політичним союзом (WSPU) у Великій Британії у 1908 році. Але білий колір останнім часом втратив актуальність. Натомість стало зрозуміло, чому Камала Гарріс, 49-а віцепрезидентка США, прийшла на інавгурацію Джо Байдена у фіолетовому ансамблі.
У світі відзначається і Міжнародний чоловічий день – 19 листопада. Він не визнаний ООН, не є вихідним днем, але дуже популярний, наприклад, у Великій Британії. Цей день присвячений “позитивній цінності, яку чоловіки приносять світу, своїм сім’ям та спільнотам” і спрямований на те, щоб виділити позитивні зразки для наслідування.
Джерело: Фокус.
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook , Telegram та Instagram. Надсилайте свої новини на пошту kl.informator@gmail.com
Якщо маєте цікаві новини чи хочете замовити рекламу – телефонуйте 096 545 8237
