Чорне золото і коломийська локалька: як попід ратушею сновигали потяги

Нафтова лихоманка наприкінці ХІХ століття дісталася й Коломиї. А відтак зі Слободи Рунґурської та Княждвора попід самісінькою ратушею диміли, шипіли і гули потяги з чорним золотом місцевою вузькоколійкою, які прямували у великі міста. І спроєктував її уродженець Верхнього Вербіжа.

Інформатор пропонує подорож у часі за дослідженням наукової співробітниці Музею історії м. Коломия Мирослави Кочержук про коломийську локальку.

Найбільшою «цікавинкою» Коломиї шістдесят і більше років тому, яка вражала гостей міста й надавала йому особливого колориту, була «льокалька». Так лагідно називали коломияни потяг, який з шумом і димом декілька разів на день проїжджав самісіньким середмістям.

Щось подібне було ще у Відні, Інсбруку та Мілані.

А причиною побудови цієї залізниці стала нафта, промисловий видобуток якої розпочався у 1879 році в селі Слобода Рунгурська завдяки промисловцеві, економістові, почесному громадянинові Коломиї Станіславові Щепановському.

Невдовзі Коломийщину охопила справжня нафтова лихоманка, ці терени називали навіть «галицькою каліфорнією», а копальня Слободи Рунгурської була тоді однією з найбільших в Галичині, декілька сотень свердловин якої давали 60% всієї нафти в краї.

Транспортування нафтової ропи до дистилярень у Печеніжині, Сопові й Коломиї спочатку здійснювалося возами, що було надто дорого, незручно та ще й часами не вистачало бочок.

Тож зі збільшенням видобутку нафти назріла нагальна потреба в удосконаленні її перевезення.

Людвик Вежбицький (1834–1912), архітектор, будівничий, а на той час надінспектор Львівсько-Чернівецької залізнице.

Народився він у селі Верхній Вербіж.

Був послом  Краєвого Сейму від Коломийської округи) запропонував проект локальної лінії від Коломиї до Печеніжина і Яблунова.

Цей проект підтримав С. Щепановський, який добре розумів користь від такої залізниці, адже працюючи якийсь час у Британському міністерстві в справах Індії, розробляв план будівництва залізниць в цій колонії.

Тому він створив консорціум для спорудження запроектованої Вежбицьким залізниці й заручився фінансовою підтримкою віденської фірми «M.Biedermann&Co».

 

Початковий проект продовжено до Слободи Рунґурської (25,6 км) і Княждвора (7,1 км), а відгалуження до Яблунова реалізовано не було. Будівництво залізниці, яка перетинала річку Прут дерев’яним мостом, здійснювалося фірмою «Lindheim&Co» з Відня під керівництвом інженера Рудольфа Матковського й завершено було за рекордні сім місяців у 1886 р.

Це стало потужним кроком до пожвавлення торгівлі, нафтового та вугільного промислів, але дивує те, що залізницю такого призначення прокладено центром міста. Розгадка, мабуть, не криється надто глибоко, адже шлях до залізничного вокзалу й рафінерії поруч таким чином був коротшим, та ще й проліг вже давно облаштованими дорогами, тож потребував менше фінансових витрат.

Остаточне рішення все-таки було за міською управою.

Колись один коломиянин поділився переказом, який він почув від свого батька, а тȯму розповів його батько, що буцімто особи, зацікавлені у будівництві локальної залізниці, не з порожніми руками зверталися до магістрату за дозволом прокласти її середмістям. Уповноважений працівник (може й бурмістр), котрий дав згоду, нехтуючи інтересами містян, зокрема і їх безпекою, через якийсь час сам постраждав від «льокальки», перечепившись за рейки.

Перший пробний рейс потяга відбувся 7 серпня 1886 р. о 4 годині ранку. Львівська газета «Діло» писала, що машина фірми «Alesani» з чотирнадцятьма порожніми вагонами вирушила з коломийського вокзалу до Печеніжина.

Гуркіт був дуже сильний, тож коломияни одразу сповна відчули «принади» нової міської цікавинки. Можна лише собі уявити, який стрес вони тоді пережили від цього гуркоту, що так рано відірвав їх від мирного сну. Сподіваємося, мешканці все ж таки заздалегідь були про це попереджені.

Газета «Діло» заспокоювала, що ніякої небезпеки не було, бо потяг рухався повільно. Відтоді «льокалька» курсувала коломийським середмістям щодня аж до 1967 року й стала невід’ємною особливістю нашого міста.

В 1889 р. коломийська локальна залізниця перейшла у власність держави. Спочатку потяг перевозив лише цистерни з нафтовою ропою, але згодом, коли обсяги видобутку ропи зменшилися, – інші вантажі.

Були й пасажирські вагони, якими послуговувалися учні коломийських шкіл, робітники нафтових копалень та рафінерій, англійські й канадські інженери-нафтовики, гуцули, покутяни та купці зі своїм крамом, паломники до Коломийської Божої Матері та євреї, бажаючі відвідати одну з найкрасивіших дерев’яних божниць в Печеніжині, прагнучі гірського відпочинку мандрівники й, зрештою, просто зацікавлені коломийською дивовижею люди.

Розклад руху залізницею дещо змінювався від року до року, але місця зупинок потяга залишалися наступними: виїзд з вокзалу; станціії Вінцентівка, «Дубова криниця», Ринок, Надвірнянське передмістя, пляж на Пруті (Коломия), с. Нижній Вербіж, с. Сопів, с. Сопів (Міллер), с. Кийданч, м. Печеніжин (завод С. Щепановського), м. Печеніжин (містечко), с. Марківка, с. Рунгури, с. Слобода Рунгурська (село), с. Слобода Рунгурська (копальня). Згідно з розкладом за 1894 рік перший рейс потяга тривав від 6 год. 09 хв. до 8 год. 58 хв.

Отже, тривалість руху потяга в одну сторону становила майже три години. Впродовж дня, як бачимо з розкладу, було два рейси, окрім того ще два лише до Надвірнянського передмістя.

Були й роки, коли потяг здійснював декілька рейсів, деякі з яких – лише до с. Сопова чи м. Печеніжина. Потяг на с. Княждвір, прямуючи від Надвірнянського передмістя, зупинявся в с. Дятьківцях та с. Шепарівцях. Пасажирські вагони, що курсували коломийською локальною залізницею, були лише ІІ та ІІІ класу.

Вартість проїзду, згідно з поясненнями «Geograficznego rozkladu jazdy na kolejach zel. w Galicyi s Bukowinie» (1894 р.) обчислювалася наступним чином: 1 цент за 1 кілометр – квиток ІІІ класу; 2 центи за 1 кілометр – квиток ІІ класу; до загальної суми додавалося ще два відсотки вартості на «штемпель».

Можна тепер шкодувати, що не вдалося зберегти Коломиї цю справжню екзотику до сьогодні, але в ті часи залізниця таки створювала чимало незручностей і проблем коломиянам, особливо мешканцям прилеглих до колії будинків.

Чого вартий був лише їдкий дим, який навіть через зачинені вікна проникав у помешкання, а білосніжні фіранки перетворював на сірі ганчірки! Коломийська газета «Русская Рада» в числі за 15 вересня 1903 р. писала:

«Ми не перерахували ще всіх неприємностей, яких мешканці міста Коломиї зазнавали й зазнають від залізниці льокальної, яка веде серединою міста до Слободи Рунгурської та до Княждвора. То істинно дике підприємство, яке ніде в цивілізованому світі не мало би місця, лише в нас, у нещасній Галичині, може існувати…Від школи ім. Франца Йосипа аж по ратуш льокалька напружує всі сили, аби з долини виїхати у гору, палить повним вогнем, а біля школи пускає всю пару, дим заповнює вулицю, будинки трясуться, наче у пропасниці, в домах шиби дзвонять, утвар домова танцює… Мешканці чихають, як від тютюну, а хворі затикають роти, аби не удушитися».

Коломийську «льокальку» тогочасна преса називала першим в Галичині паровим трамваєм, але рейки цієї колії не були заглиблені, як трамвайні, а виступали, як на звичайному залізничному полотні. Тому не раз траплялося, що в темну пору дня люди чи коні перечіпалися.

Альфред Марілл, внук коломийського бурмістра Йосифа Функенштейна, у «Спогадах з мого життя» писав:

«Особливий інтерес у мене викликала невелика колія, що проходила через місто перед будинком. Два рази на день з’являвся локомотив, вкритий клубами диму, зі свистом та дзеленчанням дзвінка. Найдивовижнішим було те, що перед потягом біг чоловік, розмахуючи червоним прапорцем, розчищаючи дорогу від свиней, корів та дітей». Не оминула увагою «льокальку» й Степанія Каратницька-Фодчук, яка згадувала, що на початку ХХ сторіччя хлопчаки-збиточники «… бігли за нею купами, з висолопленими язиками, чіплялися за східці, щоб вилізти на вагони, а кондуктор несамовито дзвонив бляшаними тарілками, щоб їх відстрашити і недопустити до нещасливого випадку».

Часопис «Nowa Gazeta Kolomyjska» за 11 листопада 1922 року писав про порушення контракту, згідно з яким локальна залізниця мала мати невелику кількість вагонів, перевозити лише нафту й курсувати двічі на день. Натомість потяг, зазначала газета, проїжджав декілька разів денно, а число вагонів зі збіжжям, вугіллям з Мишина, нафтою, деревом для опалення і будівництва сягало інколи й тридцяти.

Минали роки, «льокалька» продовжувала дивувати гостей міста, а для коломиян, незважаючи на незручності, стала звичним явищем, без якого не одне покоління вже й не уявляло собі Коломиї.

Тож згадували її всі, розповідаючи свої пригоди, пов’язані з нею, веселі, навіть анекдотичні, історії.
Мало не кожен наголошував, як важко долала вона пагорб перед церквою: «…задихувалася, їдучи під гору, й часом мусила зо два рази розганятися, щоб заїхати на Ринок». Причина таких труднощів могла бути цілком несподіваною, адже згідно зі спогадами Кароля Скорецького, хлопці заради жарту інколи натирали частину рейок милом, тож колеса потяга ковзали й він ніяк не міг подолати цей підйом.

Цікавими історіями про «льокальку» з часів своєї гімназійної молодості поділився у споминах знаний художник Іван Кейван:

«Їхала вона дуже помалу, зате було багато диму і свисту. Наздоганяє її гуцул, що йде пішки до Печеніжина.
– Мой! А дай мені вуглика, люльку закурити! – каже до машиніста.
Іде жінка з Ключева й несе молоко на ринок у Коломиї.
– Сідайте, вуйно, підвезу, – каже кондуктор.
– Не маю коли, бо спішуся на ринок з молоком».

В міжвоєнний період бувало й таке, що коломийська «льокалька» одягалася в незвичайні шати й ставала кульмінацією театралізованих дійств з нагоди різноманітних свят. Так наприкінці червня 1933 р. Коломия приєдналася до загальнопольського відзначення свята моря й того дня на Ринок повільно «виплив» військовий корабель, озброєний гарматами, з моряками на палубі, час від часу випускаючи дим з труби й вмикаючи сирену.

Яке ще місто Польщі могло похвалитися таким дивом, що справедливо викликало захоплення й оплески дітвори, усмішки та гордість дорослих! Були це два з’єднані між собою паровози «льокальки», відповідно удекоровані. А в день святого Губерта потяг нагадував великого оленя з рогами, на свято авіації прибирав образ літака.

Зрештою, «льокалька» стала «героїнею» популярної у 1930-х роках театральної постановки музичного товариства ім. Монюшка, що мала назву «Експрес Коломия – Печеніжин». Слова і музику на мотив фокстроту однойменної пісні написав Станіслав Годзі.

Подаємо в перекладі з польської мови першу строфу :

Дивом хвалиться місто не одно
Коломия має його давно
Потяг, що Ринком
Їде з «коминком»
Експресом всі називають його.

Тож, здавалося би, така прозаїчна річ, як потяг, набув ще й романтичного ореолу.

У роки німецької окупації «льокалька» продовжувала курсувати звичним маршрутом, а розклад її руху в цей час подає у своєму дослідженні Микола Савчук: перший рейс вирушав з міста о 3.32, а до с. Слободи прибував о 5.15, у зворотному напрямку рейс тривав від 5.45 до 7.31. У вечірній час потяг виїжджав з Коломиї о 18.25, прибував до кінцевої станції о 20.26, відтак назад – від 21.20 до 23.15. Тож швидкість руху в порівнянні з австрійськими часами таки збільшилася.

Після війни тягнула «льокалька» ще понад 20 років вугілля з Ковалівки, куди проведено лінію 1949-го. У травні 1967 р. залізниця була демонтована, про що сповістила коломийська газета «Червоний прапор», помістивши навіть світлину демонтажу ділянки неподалік ратуші.

В останній рейс вийшов паротяг і два вагони, один з яких демонтовував колію, а інший – це платформа, на яку складали рейки та шпали.

Тепер коломийська «льокалька» – це історія, зафіксована на декількох світлинах та листівках, збережена у написаних спогадах і в пам’яті ще чималого числа коломиян, чиє дитинство та юність проходили неподалік її маршруту.

Наукова співробітниця Музею історії міста Коломиї Мирослава Кочержук