Від давніх часів місто над Прутом було з’єднане з Правобережною Коломийщиною дерев’яним мостом, який лучив береги міста і село Нижній Вербіж. Скільки ж різних історій він “чув” та “бачив”.
Інформатор пропонує читачам кілька розповідей минулого, які зібрав та висвітлив місцевий краєзнавець Іван Лудчак за матеріалами Василя Нагірного.
Великою втіхою для моста були базарні дні, коли уже вдосвіта снували його дошками-ребрами з підгірських сіл наповнені фіри. Ось одна з них везе запашне сіно. Якийсь ґазда веде позаду корівчину, котра без остраху пощипує дармове сіно. Не встигає худобина відійти, як відразу з’являється зграйка циганят. Вмить в одного з них спалахує іскра і блискавично перетворюється у вогонь.
— Вуйку, Ваше сіно горить! — кричить старший циганчук.
— Йой, ґвавт, рятуйте – це вже добродушний гуцул, репетуючи, б’є сардаком по полум’ї, ще більше роздмухуючи його. Серед метушливої підступної братії з’являється заздалегідь приготований цебер з водою. Вже за хвилину фірман щедро розраховується за втрачену отаву.
Агій, ще трохи — міг згоріти цілий міст. А в другому кінці моста сидить старий лірник – жебрак і крутить свою мелодію, схожу на дзижчання розтривоженого вулика. Кажуть,що вони навіть уміють ворожити. Дівчина, в якої не все гаразд з кавалєрами, тицяє лірникови кілька ґрош і шепоче на вухо: “Приговоріт, аби я швидше віддаласі”.
Лірник швидко перериває свою патріотичну думку – мелодію, бубонить своїм беззубим ротом: “Аби сі віддала, віддала, віддала”…
— Та потихо, — оглядаючись сичить розчервоніла дівка.
— Віддайсі потихо, потихо…
Читайте також: Чорне золото і коломийська локалька: як попід ратушею сновигали потяги
Останніх слів уже не чути, бо поруч прогуркотів паротяг.
Пополудні втомлені селяни неквапливо верталися до своїх осель. Відразу за мостом, на вербізькому боці, стояв різник, пропонуючи свої послуги в цеху. На розі, у шинку “Мурованка” за гальбою пива ще довго лунали пісні й веселі оповіді про базарування.
Та настали для моста тривожні дні. Військові в чорних одностроях женуть, як худобу людей з Яблунова, Косова, Печеніжина, з гір.
Чує вербізький міст прокльони, стогін, плач і ридання. Уже недалеко до Шепарівцівського лісу. Чути гавкіт сторожових собак ,які посилюються з криками і зойками горян.
А весняного дня 1944 року повітря біля старенького мосту народилося запахом пороху. Дві постаті, зігнувшись розмовляють угорською мовою, закладають пекельну машинку під старі дошки на мості. Від вибуху шубовснула опора у воду, а на Закупелевій вулиці завалилося кілька комінків на хатах, а також не втримався громіздкий комин мурованки.
Старий міст доживав останні дні. Червонозоряні солдати привезли ешалоном з далекої Німеччини трофейний новий міст. А від дерев’яного залишилися обрізані дубові пні, які беззубо стирчать над Прутом ще й тепер.
“У 1969 році, великі води звалили міст, тоді кілька цих дерев’яних опор-слупів вода вирила з наконечними металевими трикутними полосами, прикріпленими для полегшення забивання при будівництві мосту, повінь принесла до нашого подвір’я. Тато разом зі мною використали для побудови нової брами. Вони сьогодні нагадують мені про старенький дерев’яний міст, про який так гарно згадується нами—краєзнавцями”, – додає зі спогадів пан Іван Лудчак.
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook , Telegram та Instagram. Надсилайте свої новини на пошту kl.informator@gmail.com
Якщо маєте цікаві новини чи хочете замовити рекламу – телефонуйте 096 545 8237.
