До війни коломиянин Михайло Вінтоняк займався джипінгом, а зараз чаклує над пошкодженою технікою і реанімує затрофеєні російські танки.
Інформатор разом із 10 ОГШБр “Едельвейс” пропонує унікальну історію з буднів на передовій.
Дядя Міша
У складі танкового батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс” є взвод технічного забезпечення. Він призначений для ремонту і відновлення техніки підрозділу, а також проведення евакуації пошкоджених машин у польових умовах. Командує взводом молодший сержант Михайло Вінтоняк, якого називають “дядя Міша”.
Він та його команда є щось на кшталт танкової «швидкої допомоги». У багнюці чи в морози, під обстрілами ворога хлопці роблять справжні дива.
До війни Михайло був успішним коломийським бізнесменом – мав свою СТО «Пегас», займався джипінгом, їздив у гори. Мирне життя грубо перекреслили ракети, якими 24 лютого 2022 року росіяни обстріляли коломийський аеродром. На війну солдат Вінтоняк відправився не з порожніми руками.
Він пригнав з собою позашляховик «Range Rover» із потужною лебідкою, комплектом інструментів, зваркою. Швидко сформував ремонтну бригаду, та майже щодня пропадав на виїздах. Бригада в той час виконувала завдання на Поліському напрямку.
Одну з найперших державних нагород у танковому батальйоні отримав майстер-гранатометник ВТЗ солдат Михайло Вінтоняк. У поданні йдеться, що «13 березня 2022 була проведена евакуація ворожого танка Т-80 в розташування танкового батальйону.
Під ворожим вогнем, в безпосередній близькості від позицій ворога, особовий склад здійснив операцію по дозаправці, заміні АКБ, технічному обслуговувані та транспортуванні машини на тилові позиції». За цими скупими рядками ховається справжня історія подвигу.
Аби окупанти не вкрали свій танк
Десь через тиждень перебування в Малині Михайла Вінтоняка викликав комбат танкового батальйону. Він повідомив, що московські окупанти кинули свій танк Т-80 на лінії зіткнення біля села Кухарі. Піхота казала, що танк ззовні цілий, отже треба спробувати його забрати.
У «вісімдесятку» заправляють авіагас, який не так то легко знайти. Але комбат звідкись притягнув 4 бочки «керосину», завантажили інструменти в джип та вирушили за трофеєм. Операцією керував безпосередньо комбат Олег Бовкун, крім Вінтоняка ще залучався зампотех батальйону Владислав Кулик, командир танкової роти Роман Грицик, механік-водій Василь Шемелинець, командир ВТЗ Олександр Волков.
“Прибули до танка, залили авіагас, встановили АКБ, – розповідає Михайло. – І тут по радіо почули, що в наш бік висувається москальський танк і 2 БМП. Одразу зчинилась стрільба, наша піхота зав’язала бій. Ми від’їхали, від гріха подалі, на три кілометри в тил, перечекали доки стрільба стихла. Я боявся, що москалі заведуть танк, тому повернувся, зняв акумулятори та поїхав на базу у Малин”.
Наступного ранку, ще затемно, Вінтоняк разом з зампотехом та мехводом Шемелинцем виїхали по танк.
Спочатку було тихо. Але як тільки встановили АКБ та рушили в бік Кухарів, росіяни вислали на перехоплення вертоліт.
Далі історія нагадувала крутий бойовик із переслідуванням, стрільбою, складним маневруванням. Коли дісталися до села, наша піхота відкрила вогонь по гелікоптеру. Москальські пілоти вирішили не ризикувати та дали задню.
Танк загнали в ліс. Там же з’ясували, що його рація має радіолокаційну прив’язку, через що росіяни бачили всі переміщення машини. Радіостанцію відключили, танк дозаправили авіагасом і вже без пригод доїхали до Малина.
Про цей епізод був сюжет на телебаченні, а всіх учасників операції нагородили медалями «За військову службу Україні».
Плани після перемоги
У серпні 2022 року, коли батальйон вже воював на Донбасі, Михайла Вінтоняка призначили командиром взводу технічного забезпечення, присвоїли звання молодшого сержанта. Під його керівництвом опинилось під два десятки чоловік, кілька одиниць спеціальної техніки.
“Я сформував свою команду, підбирав людей, які хотіли щось робити, розкриває секрети комвзводу. До служби ставлюся як до роботи. Є задача, її треба виконати, щоб потім до мене не було ніяких претензій. Хлопців вчу викладатись по повній, аби після повернення додому вони сміливо могли казати, що не прогаяли тут жодного дня”.
Коли в Михайла питаєш, чим він буде займатись після війни, той відповідає не одразу.
“У мене дитина-інвалід, тому я маю право звільнитись у будь-який момент. Втім, не для того прийшов у ЗСУ. Триває війна, кожен має робити все від нього залежне для перемоги. Я добре ремонтую техніку, тому це мій особистий фронт. Не розумію чоловіків, які усіма правдами й не правдами ухиляються від мобілізації. Після нашої перемоги планую відновити свій бізнес, по новій запустити СТО «Пегас». А ще повернутись до змагань з офроуду, їздити в Карпати із сім’єю та колегами-джиперами. Тому що краще за гір можуть бути лише гори”.
Майор Іван Бондарев
