Жив-поживав колгосп “Добитий октябрьом”: подорож у колгоспне минуле Залуччя

Жив-поживав колгосп “Добитий октябрьом”… І то не десь там, на безмежних просторах Росії, жив собі цей колгосп, а тут у нас під боком, на Запрутті. Чому ж мав таке мало того що російське, а ще й виразно антибольшевицьке, як на українське мовне сприйняття, наймення?

О, це хоча й призабута, проте цікава історія, яку для читачів Інформатора підготував Дмитро Карп’як.

У 1980-их Новгородська область РФСР завела дружбу з Івано-Франківською областю УРСР. Тоді це називалося соціалістичним змаганням. Хто з нас, мовляв, швидшими й упевненішими кроками рухатиметься вперед, до комунізму.

Треба визнати, що певна історична тяглість у цій дружбі прослідковувалася. Ще на початках ХІ ст. київський князь Володимир відправив свого сина Ярослава, прозваного пізніше Мудрим, княжити аж у далекий Новгород. Тобто колонізував цей дикий, невпорядкований край, приєднуючи його до цивілізованої Руси.

Судячи з того, як успішно розгорталися на Новгородчині демократичні процеси й набирали сили народні віча, Ярославове князювання було для краю корисним. Що не могло сподобатися пізнішому московському деспотові Іванові Грозному. І той зі своїми опричниками до ноги винищив новгородців, які пізнали смак самоврядування і свободи.

Від часів Ярослава Мудрого минула ціла тисяча літ, аж тут Новгородом узявся правити – подумати лишень! – уродженець с. Джуркова на Коломийщині Михайло Прусак. Присланий уже не з Києва, а з Москви. Не як удільний князь, а як губернатор. І присланий, звичайно ж, не задля наведення демократичних порядків. Московити, заселені Грозним на цих землях, всяку таку демократію на дух не переносили й не переносять.

Але про М. Прусака це так, до слова, повернімося краще до 1980-их. Отже, дружимо ми собі з Новгородчиною. Землі там  малородючі, т. зв. нечорнозем’я, тож Москва кинула в широкі маси клич: «Всім миром підіймаймо Нечорноземну зону Росії!» А весь мир – це, зрозуміло, передусім Україна, куди ж без неї, працьовитої.

Рушили витягати братів з болота й механізатори Коломийської пересувної мехколони № 82. Витягати в буквальному розумінні, оскільки область дуже заболочена, потрібна меліорація. А наша мехколона якраз і спеціалізувалася на меліоративних роботах.

Їздив туди й мій брат Ярослав, машиніст екскаватора. Їздив, певна річ, не кіньми, як його тезко Ярослав Мудрий, а летів літаком. Екскаватор же переправляли залізницею. Місяць попрацює серед боліт – і назад додому. За якийсь час знову летить у відрядження на місяць.

«Нас там добре годували, не нарікаю, – згадує. – Але народ лінивий. Картоплю восени визбирають у полі тільки велику, дрібнішу ж лишають у землі. Нащо мені, каже, нагинатися за дрібною? Взимку прийде на город дикий кабанчик, то я його з вікна рушницею бабахну. І готова печеня. І тамтешній колгосп таким же чином збирав урожай, тільки великі бульби визбирували, решту лишали в землі. Недалеко Білорусія, звідти, впевнені, навезуть і картоплі, й огірочків, буде з чим перезимувати. А екскаватор мій так і тепер, напевно, десь іржавіє посеред новгородських боліт, якщо не здали на брухт».

Тепер же ближче до колгоспу «Добитий Октябрьом». Річ у тім, що в соціалістичне змагання між двома областями включилися не лише виробничники, але й тодішня преса. Працював я тоді в сільгоспвідділі коломийської міськрайгазети «Червоний прапор», і моїм обов’язком було повідомляти читачів про середньодобові надої молока від корови в якомусь там районі Новгородчини. Вони ж, своєю чергою, друкували аналогічні зведення, почерпнуті з нашої газети. Молока давали  їхні корови, пригадую, приблизно як кози.

І ось сиджу в редакції, переглядаю  прислані нам їхні райгазети. І не стримуюся від реготу. У колонці, де вміщено цифри з надоями від коломийських корів, стоїть така назва колгоспу: «Добитий Октябрьом». Це вони так переклали назву «Здобуток Жовтня».

Нині, зустрічаючи в місті голову колишнього залучанського колгоспу, я деколи не втримуюсь, щоб не пожартувати:  «А таки мали рацію москалі, пане Книгницький, добив октябрь ваш колгосп». На що він відповідає з посмішкою: «І не тільки наш колгосп добив, усе подобивав».

Дмитро Карп’як