Мушу повернутися до теми кримінальної Коломиї 1993-го з двох причин. По-перше, повернутися я пообіцяв читачеві в попередній статті. А по-друге, не можу залишити поза увагою деякі відгуки на мою скромну публікацію.
Відгукнулися, звичайно, люди, для яких 1993 рік не є аж такою старовиною. При зустрічах зі мною в місті дехто з них каже приблизно таке: «Та я розумію, що написати геть усю правду-матінку про колишнє засилля рекету в місті ви не могли…» І майже співчутливо похитують головами.
Я міг би, певна річ, послатися на те, що жодних задокументованих свідчень про свавілля тодішнього криміналітету не маю. Щось не доводилося чути, щоб пограбований по дорозі до Польщі громадянин звернувся в прокуратуру з вимогою покарати нападників і закликав собі на підмогу прогресивну громадськість. Або щоб сама прокуратура проявляла ініціативу й розгорнула рішучу боротьбу з рекетирами. Правоохоронці й самі не гребували можливістю поїхати до Польщі чи Румунії, щоб поправити своє фінансове становище. Тому я лише мовчки вислуховую зустрічних співрозмовників.
У декого з читачів статті склалося враження, начебто основну причину злочинности початків 1990-их я вбачаю в масштабному самогоноварінні. Якщо так, то можливо, що я недостатньо чітко акцентував на справжніх причинах тодішнього лихоліття. Свобода, про яку ми мріяли в Союзі, виявилася диким капіталізмом. Найризикованіші, найменш схильні зважати на те, «а що люди скажуть?», швиденько збили капітал і легко ввійшли в уже цілком законні приватизаційні процеси.
А шанувальникам «зеленого змія» залишалося хіба красти все, що погано лежить. Про такий психотип дотепно сказано в тодішньому анекдоті: проходячи повз плакат «Пияцтву – бій!», громадянин Іванюк ударив себе по голові.
Тому нагадую. Прямою причиною того, що народ лишився голий, босий, а в вінку, стала грошова
реформа 1991 року, зініційована лихої пам’яти прем’єр-міністром Павловим. Усі 50-і 100рублеві
купюри були з обігу вилучені й забрані до Москви. У Києві ніхто й не пікнув.
Життя змінилося радикальним чином. Коломийські школярі ще зубрили оду Павла Тичини
комуністичній колективізації, а за шкільними стінами вже вирували приватизаційні баталії.
Серед найрезонантніших з цих баталій 1993 р. пригадуються численні мітинги біля бару «Десертний» у середмісті. З вини першого демократично обраного міського уряду безробітними вмить стали шестеро працівниць бару. Вони й мітингували, домагаючись справедливости. Кілька років мітингували, судилися, начебто виграли врешті-решт справу, однак «Десертний» так і не запрацював більше.
Серйозний конфлікт розгорівся тоді й у стінах Коломийського СПТУ-10. Почалося з того, що директора училища запідозрили в нечистоплотності. Потайки, мовляв, здає в оренду приміщення на балансі навчального закладу, а потім спритні ділки їх приватизовують. На цьому, запевняли працівники училища, нагрівають руки і сам директор, і дехто з міськради.
Врешті керівник училища звільнився, міська рада пролобіювала на вакантну посаду свою
кандидатуру. Училище збунтувалось. Серед багатьох порушень щодо цього призначення,
перерахованих педагогами, чи не найсерйознішим було те, що призначений директор не має ні
вищої педагогічної освіти, ні необхідних п’ятьох років стажу праці в системі освіти.
Це була, можна сказати, чиста комедія з цим призначенням. Новий директор приходить на роботу о 6-ій ранку, а педагоги приходять ще раніше і не впускають його в кабінет. Втручається міліція, голову профкому училища викликає до себе слідчий…
Грубезний том міг би вийти з-під пера охочого дослідити всі перипетії 30-літньої давности. Серед
ілюстрацій цього тому була б, напевно, не зайвою світлина з пишного похорону рекетира.
Велелюдна процесія, пригадую, пройшла й проїхала тоді, виклично сигналячи біля прокуратури клаксонами, через весь центр міста.
Тільки навряд чи в когось збереглася світлина. І навряд чи знайдеться охочий до дослідів над такою дражливою темою, як наше входження в дикий капіталізм.
Дмитро Карп’як
