Божевілля 1993-го: як Коломия “висувала” короля України

Так-так, це вам не  баєчка, а достеменний історичний факт – наше славне місто брало участь у підготовці до виборів українського монарха. Ну не все поголовно місто, переважна більшість тодішніх коломийців навряд чи й чула про якихось претендентів на шапку Мономаха, але дехто усе ж активно підтримував монархічний рух.

І детальніше про це Інформатору розповів безпосередній свідок тих подій – відомий журналіст Дмитро Карп’як.

Зачатки цього руху проявилися з проголошенням незалежности. Ініціатором його в Коломиї став нині покійний Олександр Чеховський. Це була діяльна, неспокійна натура, яких у нас тоді не бракувало. Саме пан Чеховський поширював серед громади відомості про претендента на українського короля Олексія II Омелька.

Цей Омелько народився 1948 р. на віллі «Україна» в далекому Заїрі. Начебто був сином принца Василія д’ Анжу й Ольги Беати Довгорукої, дочки Миколи I Довгорукого, князя Київського і глави роду Рюриковичів. Олексіїв дід, Микола I, начебто оголосив у заповіті, що передає своєму внукові всі права на київський престіл.

Як запевняв мене, і не тільки мене, Олександр Чеховський, “його королівська милість” Олексій II Омелько мав прилетіти до Києва у травні 1993-го, щоб зустрітися з президентом України, іншими державними достойниками й очолити з’їзд монархів у Львові. Однак чомусь не прилетів.

З’їзд, на якому побував і я, зачудований таким карколомним поворотом у нашому млявому державотворенні, відбувся у Львівському оперному театрі.

Добре, отож, пам’ятаю той травневий день 1993-го. Присутніх у партері оперного театру було небагато, та прийшов, дозволю собі пожартувати, я і стало набагато більше. Кілька упівців в одностроях і з портупеями, десяток жіночок постбальзаківського віку і кількаро студентів університету. Студенти, мабуть, завітали, щоб підтримати свого однокурсника, який мав прочитати лекцію про монархічні переконання В’ячеслава Липинського.

«А де Омелько?» – чув я шепіт за спиною.

«Наш посол у Мадриді збив його з пантелику, тому й не зміг приїхати», – шепотіли у відповідь.

Замість Омелька в президії сиділи два інші претенденти на королівську корону – Михайло Карачевський-Вовк і Анатоль Масальський. Обидва прибули з Польщі, намагалися вставляти в свою мову й поодинокі українські словечка, внаслідок чого їхня мова була польсько-російсько-українською мішанкою.

З’їзд розпочався молитвою, потім заспівали «Ще не вмерла Україна» і слово взяв граф лицар-командор отаман, як він відрекомендувався, Орест Карелін-Романишин. Нарікав, що за два роки незалежности ми зуміли хіба розколоти Україну на партії і рухи, а він особисто ставить за мету трохи «розворушити галицьке дворянство».

До речі, цього типа я знав, кілька разів він бував у Коломиї з виставками українських прапорів. Запевняв, що прапори власноруч шиє його дружина. Він навіть купив їй якось на останні гроші матерії, щоб пошила собі сукню, то вона з тої матерії також пошила прапор. Отака, мовляв, патріотка. А деякі львівські примітиви обзивають його вар’ятом…

З виступів обох претендентів на корону добре запам’ятався А. Масальський. Прожив він уже на білому світі 63 роки, причому в нужді, навіть у в’язниці посидів.

«Образованіє моє, – казав, – срєднєє, технік-фотограф і водопроводчік. Но нє трібун, нє оратор». Хоча Україну дуженько любить, знає про українську пшеницю, кавуни… І відійшов від мікрофона.

Виходили на сцену й два тлусті попи в рясах кольору морської хвилі.

«Дарагіє братья і сьостри, – гримів по залу голос одного з них, – я пріоткрою вам тайну, как образовалось славянскоє плємя, мозг каторава в Санкт-Пєтєрбургє».

Брали слово на форумі й наші коломийці, зокрема згаданий уже Ол. Чеховський, титулований як отаман Карпатського краю.

Слухав я всіх цих монархістів-водопроводчиків і думав собі: Господи, роди побільше збіжжя і поменше дурнів.

Дмитро Карп’як