23-річний старший сержант Анатолій Романчук із позивним “Малиш” служить в ЗСУ вже чотири роки. Зараз він захищає нашу державу в складі 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї ОГШБр “Едельвейс”. Анатолій евакуював багатьох поранених воїнів, хоча сам дивом врятувався від кулі снайпера.
Інформатор розповість про промовистий військовий досвід молодого захисника з матеріалу Репортер та пресслужби батальйону.
У 2019 році Анатолій пішов служити строкову службу, а згодом підписав контракт. Хлопець отримав псевдо “Малиш” ще до армії – вже у 16 років він працював в компанії «Миронівський хлібопродукт», де був наймолодшим на виробництві. Саме там його значно старші колеги лагідно кликали – «Малиш».
Минулоріч, ще маючи звання молодший сержант, Романчук отримав медаль «За військову службу Україні». Втім, Анатолій мабуть не любить хизуватися нагородами, бо каже, що нібито не знає за що саме медаль.
“Робив те, що було потрібно: евакуював поранених, підвозив боєкомплект, займався логістикою”, – каже військовий, зніяковіло посміхнувшись.
Бойові побратими Анатолія без вагань готові підтвердити, що Романчук – справжній воїн.
Кажуть, що 99% врятованих життів поранених на передовій – саме його заслуга, адже захисник готовий їхати під обстрілами, постійно ризикуючи життям. Так, під час однієї з таких поїздок в Анатолія ледь не поцілив снайпер. Тоді він дивом лишився неушкодженим, бо куля вцілила в сидіння, коли водій відхилився вбік.
“Нині у моєму підпорядкуванні 120 людей, – розповідає старший сержант Романчук. – Тому доводиться пристосовуватись до всього. Втім, зараз особливих труднощів у процесі управління людьми нема, бо серед військових маю трішки авторитет.
Анатолій розглядає можливість продовжити кар’єру військового. Каже, дуже б хотів, аби наша армія цілковито перейшла на стандарти НАТО, почала по-іншому забезпечуватись, тоді й перспективи для розвитку були б значно кращі.
“Чотири роки в армії накладають певний відбиток на сприйняття життя. Важче звикати до оточення, коли приїздиш додому на нетривалу ротацію, – говорить захисник.
Та все ж Анатолій має заради кого та заради чого повертатися додому.
Вдома на сина чекає матір, яка розуміє, наскільки важливу справу він робить. Там і надокучливі часом односельці, котрі по-доброму все питають: «Ну, розкажи, що ж у вас там». Такі речі й становлять основу життя будь-кого з нас – вони змушують триматись і стають розрадою, коли важко.
“Після війни мрію закріпитись у мирному житті: мати свій будинок та кохану людину поруч, – посміхається Анатолій Романчук.
Розмовляючи, захисник часто починає відповідь з фрази: «Якщо війна закінчиться…». Але ми віримо, що його доля просто мусить скластися так, що воїн казатиме «Війна закінчилась…», без жодних «якщо».
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook , Telegram та Instagram. Надсилайте свої новини на пошту kl.informator@gmail.com
Якщо маєте цікаві новини чи хочете замовити рекламу – телефонуйте 096 545 8237
