Наша виправа на Помаранчеву революцію | авторська колонка Дмитра Карп’яка

Рівно 19 років тому – 26 грудня 2004 року – офіційно завершилась Помаранчева революція. Це був, як виявилось, дуже легкий розігрів перед більшими і важчими випробуваннями: Революція Гідності, АТО, а тепер ще й повномасштабна надважка затяжна війна.

Але й тоді – у далекому 2004 році – українці добре знали, що “разом нас багато, нас не подолати”. Безпосередній учасник тих подій і відомий журналіст Дмитро Карп’як розповів для читачів Інформатора цікавинки тієї революції.

Початок грудня 2004-го видався прохолодним, як і початок грудня цьогорічного. Проте в народі, незважаючи на холоднечу, вже закипала вода до київської влади. Скільки ж, справді, можна водити виборців за ніс по колу?

Отже, нагадаю забудькам, яких навряд чи багато набереться, що на президентську посаду тоді претендували два основні конкуренти – Віктор Ющенко і Віктор Янукович. Влада всіляко фальсифікувала вибори, явно-славно підтримуючи донецького бандюка Януковича. Старші жіночки, принаймні в наших краях, ревно молилися в церквах за перемогу Ющенка. А молодші сідали в автобуси, які під’їжджали в центр Коломиї, і рушали в напрямку столиці. Шукати справедливости, якщо доведеться, то й кулаками.

Гріх було мені, журналістові, сидіти такої гарячої пори вдома. Пішов у ратушу, записався й собі «на революцію». У комісії, що обліковувала охочих їхати, мене знали і навіть запропонували очолити групу з тридцятьох осіб, назвавши потрібний автобус.

Мобільного телефона в мене тоді ще не було, скромна зарплатня такої розкоші не могла собі дозволити, тож порадили скористатися в разі потреби наявним у когось із групи телефоном.

На дорогу мені, старшому групи, виділили одну тисячу гривень. Попередили, щоб грошима не смітив, використовував їх дуже скупо, при крайній потребі. «Інакше будете мати конфлікти», – попередила пані, відраховуючи купюри. (На жаль, я, добряк, не надав її словам особливого значення, у чому пізніше розкаювався).

До місця призначення, на Хрещатик, доїхали безконфліктно. Вийшли з автобуса і юрбою посунули в бік Головпоштампу, у самий вир революції. Хтось із наших зразу ж забурчав: чому це нас не вишиковують у колону, по-солдатськи?.. Я не став пояснювати, що це залишки радянщини, ходити строєм, тим паче творячи революцію, але подумав саме так.

Це була дивна революція.

Люди на майдані ходили з ніг до голови в помаранчевих кольорах веселі, щасливі, багато співали й вигукували різноманітні гасла. Інколи, правда, хтось пускав чутку, начебто влада розпорядилася кинути на протестантів військо, однак ніхто не сприймав це всерйоз. Бо чого розганяти звичайнісінький собі карнавал?

Зі сцени на майдані майже постійно хтось виступав, а модератором був наш краянин, пізніший міністр культури Євген Нищук. Серед багатотисячної публіки, повторю, панував піднесений, святковий настрій. Лише в один момент заточився черв’ячок сумніву. Це коли, виступаючи зі сцени під бурхливі оплески, Ющенко пообіцяв нам таке: «Завтра ви прокинетеся в зовсім іншій країні». Щоб за одну всього ніч та геть усе змінилося, наче в казці? – майнула в голові думка. Але тут же зникла. Так хотілося вірити в казку…

Виступала і ЮляТимошенко. Зазвичай я суджу про політиків, не в останню чергу оцінюючи їхнє знання української мови, однак на майдані Юлина російська фонетика, що аж випирала з кожного слова, майже не дратувала. Народ так захоплено скандував «Юля! Юля!», що годі було не піддатися чарам цієї вродливої жінки. Уже тоді відчувалося, що на Ющенка жіночі чари не діють, та хіба думалося, що, вибившись у прем’єр-міністри, леді Ю таке намутить у газових угодах з путіним…

Де ми їли-пили, де ночували, творячи революцію? О, нам тут догоджали, гріх скаржитися. Смачно попоїсти можна було біля численних казанів з варивом, а то й у їдальні на першому поверсі міськради, який спеціально відвели для потреб борців за чесні вибори.

Щодо спання, то я спав на матраці у довжелезній залі з назвою «Плаза» і щось там іще по-англійськи. Зранку нас будили піснею «Разом нас багато, нас не подолати», і ця нехитра мелодія лунала потім на майдані весь день. Як і «Оранжевоє нєбо, оранжевий вєрблюд…».

Московська говірка на майдані не переважала, багато хто балакав і по-українськи, проте стверджувати, нібито зібралися тут самі прихильники Бандери, не беруся. При вході в ту «Плазу», правда, хтось повісив папірець з написом: «Шановні, не вживайте горілку, пам’ятайте, що Степан Бандера був непитущий». А незабаром тут же з’явився інший папірець, уже російською мовою. Він уточнював, що Бандера пив тільки коньяк «Коктебель».

Щодо неприємних ситуацій, про які попереджала мене пані перед виїздом з Коломиї, то вони таки справді були. Моя група вмент довідалася, що в моїх кишенях – каса, і люди взялися клянчити грошей. Одному начебто треба купити ліки, другому – їхати в метро, третьому додому приспічило, тож дайте на квиток… Мені б і тисячі не вистачило, якби всім прохачам роздавав. Причин для невдоволення, отже, вистачало. Дехто божився, що після повернення додому віддасть гроші. Та тільки я й бачив їх потім у місті. Тільки й бачив, бо мене вони впритул не помічали.

Справжня сварка зчинилася в нас уже наприкінці перебування в столиці перед Будинком профспілок, зруйнованого 10 років опісля, під час Революції гідности. Коли я підійшов, там стояла довжелезна черга. З’ясувалося, що видають посвідчення учасника революції. «Де ви ходите?! – напустилися на мене земляки. – Ще бракувало, щоб через вас нам не вистачило бланків для посвідчень!»

Люди, очевидно, думали, що ці посвідчення послужать їм надалі перепусткою для якихось земних благ. Аякже, заслужили в держави.

Повештавшись і поскандувавши разом з народом отак кілька днів майданом, стали ми готуватися до від’їзду. Тим більше що прибула нова хвиля революціонерів з Коломиї. Старшому автобуса, як я довідався, дали вже в дорогу тільки 500 грн. А переді мною керівникам груп виплачували півтори тисячі.

Боже, як палко зустрічали люди нас, обв’язаних помаранчевими стрічками, на пероні івано-франківського залізничного вокзалу! Як справжніх героїв.

У Коломиї мені залишилося відвідати ратушу й віддати там залишок каси, 400 грн. Відзвітував про те, куди поділося 600. Дехто потім насміхався: мусив віддавати решту? Коломойський і Боголюбов не збідніли б.

А я б і не забагатів, приховавши залишок.

Романтично наснажені люди назвали події на майдані Незалежности в грудні 2004-го Помаранчевою революцією. Хоча це не була революція в класичному розумінні, вона не привела до кардинальної зміни системи. Віктор Андрійович, як засвідчили його подальші дії, не був здатний відповісти на виклики часу. Так, на перешкоді стало й отруєння. Але він знову змусив нас згадати давню мудрість: вороги Закону – гроші й дружба.

Та хай там як, хай не приїхали на морозний майдан Незалежности 20 років тому самі «лицарі без вади й закиду», все ж хочеться вірити, що це був вчинок, який також трішечки допоміг земній кулі не зійти з орбіти.

Дмитро Карп’як