Далеко не кожен із нинішніх мешканців Коломиї орієнтується, де розташовувався за радянських часів гарнізонний “Дом афіцерав”. І не всі знають, що місто над Прутом ще до кінця 1980-их було напхом напхане літунами й танкістами, а в навколишніх лісах чекали команди «пуск!» ракети. Спрямовані, звичайно ж, на загниваючий Захід. Аж тут Союз наказав довго жити.
Цікаві моменти з тодішнього життя Коломиї переповідає для читачів Інформатора журналіст Дмитро Карп’як.
Тоді грізне червоне воїнство помітно розгубилося. Одні спаковували валізи й утікали на свою малу батьківщину, оскільки батьківщини великої не стало, другі запили-затужили за так гарно налагодженим життям серед покірних гуцулів, треті були не проти послужити вільній і незалежній Україні.
Цим третім наші нові керманичі (хоча назвати новими тих, хто ще вчора протирав штани в комуністичних апартаментах, навряд чи годиться) давали можливість присягнути на вірність Україні. І присягали, хоча багато хто з корисливих мотивів.
Про один тогочасний епізод розповів колишній міський голова Коломиї Ігор Довганюк.
Заходить, каже, пізнього вечора в ратушу командир літунської ескадрильї і ставить до відома, що приймати присягу він не готовий. Один раз уже приймав, на вірність СРСР, другий раз приймати совість російського офіцера не дозволяє. Дозвольте, просить, полетіти своїм винищувачем у рідний Сибір, а мій пілот поверне літак назад, до Коломиї.
Так і сталося, запевняє міський голова, винищувач повернувся. Хоча міг командир за звичаєм своїх одноплемінців не дотримати слова. З ратуші тоді що, їхали б до Сибіру вимагати літак назад?
1993 рік. Коломийські літуни святкують ювілей створення ескадрильї
Приймав присягу на вірність новопосталій Українській державі й місцевий осередок Спілки офіцерів України. Якщо не помиляюся, було це на площі Тараса Шевченка.
У спілку записувалися здебільшого відставники й випускники вишів, де були кафедри військової підготовки, отож із закінченням вишу їм присвоювали лейтенантські звання.
Навряд чи погрішу проти правди, якщо скажу, що це була така собі декоративна організація, видимого впливу на дезорієнтовані військові частини вона не мала.
Мало цікавилися станом справ у гарнізоні й учасники тодішніх численних віч, або, якщо справедливіше, банальних, погано організованих мітингів.
Промовцям на мітингах розходилося в одному – затаврувати комуністів-недобитків і позловтішатися над імперією, яка дихає на ладан.
Про захисників Батьківщини згадували хіба двічі на рік, несучи на Великдень захисникам паски з писанками, а на Різдво Христове – дванадцять страв.
Можливости майбутньої кровопролитної війни з Московщиною ніхто не припускав, переважали пацифістські настрої.
Публікація у коломийській пресі про Великдень у 90-х
Тимчасом коломийський гарнізон розвалювався на очах, ні крашанки, ні дванадцять різдвяних страв становища не рятували. Одна за одною зникали в невідомому напрямку колгоспні електростанції, добротно обладнаний медсанбат у селі під Коломиєю.
А остаточно підірвало нашу військову міць розпочате від 1993-го знищення третього за потужністю в світі арсеналу ядерної зброї. Фахівці оцінюють його вартість приблизно в 100 мільярдів доларів.
О, москва тут добряче постаралася! І “прицюцькуваті хохли”, перепрошую на слові, охоче залили шахтні установки для ракет бетоном, віддали москалям 11 стратегічних бомбардувальників, 555 крилатих ракет, чимало іншого добра.
Усе це заради того, щоб отримати на руки в Будапешті нікчемний папірець із запевненням у подальшому мирі й дружбі. Правда, “добросердна” москва списала ще нам борги за нафту й газ, а США виділили гроші для будівництва житла для нікому тепер не потрібних офіцерів ракетних військ.
Рішуче проти проголошення України без’ядерною державою виступив чи не єдиний з владної верхівки чоловік – міністр оборони Костянтин Морозов. Саме він сповна усвідомлював потребу розбудови не просто демократичної, але й мілітарно сильної держави. Дієздатність нашої національної армії, бив на сполох Морозов, москва з усіх сил старається звести до нуля, а Верховна Рада, Міністерство закордонних справ ще й сприяють цьому, різко скорочуючи військово-промисловий комплекс.
Та один у полі не воїн. Морозов за свої надто вже радикальні погляди незабаром позбувся посади, обороною взялися керувати люди зручніші, лагідніші, миролюбніші.
Від нашої національної армії поволі залишалися ріжки та ніжки. Служба в армії, скорочена до одного року, стала для юнаків не школою мужности, а марною тратою часу. Дійшло до абсурду: командири посилали солдатів на кілька днів додому, щоб ті привезли в частину їсти-пити. Батькам солдатів, які аж ніяк не розкошували в 1990-их, це зовсім не подобалося, такої держави вони не сподівалися…
Тому можна вважати справжнім дивом, що народ масово піднявся в лютому 2022-го на захист своєї держави. Навіть такої млявої, безпорадної. Наш воїстину героїчний народ. Чи то й справді куля багато чого змінює в голові, навіть якщо попадає, прошу пардону, в задницю?
Головне фото Євгена Гапича.
Дмитро Карп’як
