12 березня у пам’яті добровольців з Коломиї назавжди погана дата. Цього дня У селищі Мощун під Києвом в одному бою загинули земляки – командир Мирон Забарило та побратим Володимир Островський.
Взвод Миронівців – так називали себе нацгвардійці з батальйону оперативного призначення ім. Кульчицького. Командир Мирон Забарило і старший солдат Володимир Островський – обоє з Коломиї, пройшли Майдан і з початку військового втручання в Україну – 2014 року – разом пішли добровольцями на захист Батьківщини.
Повномасштабний наступ наприкінці лютого 2022 року змусив діяти невідкладно – Мирон і Володимир разом із багатьма іншими вирушили до столиці на оборону Києва.
На цих кадрах 12 березня 2022 року ще живий і Володимир Островський, і їхній “Батя” – Мирон Забарило. Нацгвардійці висунулися в бій біля селища Мощун Київської області. На жаль, повернулись не всі.
Всі пройшли Майдан, кожному було що втрачати, лічені дні після 24 лютого 2022 року – і вони подалися добровольцями до Нацгвардії, батальйон оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького, де воював до останнього подиху ще один майданівець з Коломиї – Роман Фурик.
МИРОН ЗАБАРИЛО
Народився 22 серпня 1961 року в Тернопільській області. Проживав у Коломиї.
У 2014 році з Майдану пішов добровольцем захищати кордони України на Сході. З перших днів повномасштабної війни 2022 року знову взявся до зброї, був був майором батальйону.
Про Мирона Забарила побратими згадують лише найкраще. Кажуть, командир мав такий авторитет, що йому ніколи не доводилось підвищувати голос чи повторювати двічі. Спокійним, рівним голосом віддавав команди, з його рішеннями не сперечались, довіряли.
Так було і 12 березня 2022 року. Група вирушила на бойове завдання – на підкріплення у сектор між селищами Гута-Мажигірська, Лютіж і Мощун, та виявилось, позиції українців уже зайняла ворожі війська.
Фото вдови Ганни Островської
Зав’язався ближній бій, сили були нерівними: супротивник у кілька разів перевищував “миронівців” кількісно, що вже й говорити про засоби.
За кілька годин перестрілки ряди окупантів значно поріділи, але до них прибула допомога. Натомість наші нацгвардійці могли розраховувати лише на себе.
І тут варто згадати, що Мирон Забарило йшов у перших рядах, першим і загинув у тому бою…
А незабаром загинув Володимир Островський, Олександр Бакуменко, Роман Собків на позивний «Пума».
Група Баті тримала оборону попри втрату свого надійного і авторитетного командира та досвідченого побратима.
Година за годиною, і миронівці зрозуміли, що їхні ресурси майже вичерпані.
Відступили, рятуючи поранених. Та забрати загиблих уже не мали змоги.
Тіла Мирона Забарила та Володимира Островського вдалося віднайти аж 21 березня, після зміщення лінії оборони.
Майора, командира взводу батальйону оперативного призначення ім. Кульчицького НГУ, в/ч 3066 Мирона Забарила поховали на Алеї Слави в рідній Коломиї.
Сумує дружина Наталя, донька, онучок і мама…
“Нас називали Миронівцями! При обороні Києва ми втратили своїх друзів, наших побратимів – Миронівців. З часів Майдану ми завжди були разом, як одна велика родина. Далі були важкі бої і важкі втрати. Спочатку, ворожа вертушка забрала життя Миколи Мальцева, а через декілька днів, під час ближнього бою загинули – командир Мирон Забарило (Батя), Володимир Островський і Олександр Бакуменко” – розповідає один з Миронівців Андрій Спіров.
ВОЛОДИМИР ОСТРОВСЬКИЙ
Народився 12 грудня 1980 року.
Коломиянин Володимир Островський був учасником Революції Гідності, а після брав участь в АТО. Захищав кордони України у Слов’янську, Дебальцевому, Станиці Луганській.
З початком повномасштабного вторгнення наприкінці лютого разом із побратимами пішов добровольцем на війну. Служив у складі батальйону імені генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України.
Мав позивний “Жмур”. Дружина Аня згадує, Володимир мав якусь рідкісну вдачу, йому вдавалось вціліти у надскладних ситуаціях.
“Я часом думала, мій чоловік безсмертний… Тому-то розум відмовлявся повірити, що він загинув”.
Фото вдови Ганни Островської
Володимир Островський загинув в тому ж злощасному бою 12 березня 2022 року між населеними пунктами Гута-Межигірська, Лютіж та Мощун Вишгородського району Київської області.
Вважався зниклим безвісти, його тіло разом із загиблим командиром вдалось віднайти аж 21 березня при зміщенні лінії зіткнення.
Володимир був людиною правдивою, вольовою, рішучою. Між особистим й інтересами держави завжди обирав друге. Не вмів стерпіти, різко реагував на несправедливість. Понад усе цінував прямоту й відданість. Знаходив підтримку в сім’ї та побратимстві.
У нього залишилась дружина Ганна, дітки та мама. Минають роки, а біль від втрати не вщухає…
Похований нацгвардієць на Алеї Слави на міському кладовищі.
Фото вдови Ганни Островської
Сьогодні на панахиду за загиблими на міському кладовищі у Коломиї зібралися рідні, друзі, побратими та знайомі Мирона Забарила і Володимира Островського.
Вічна пам’ять нашим героям-захисникам. Сили духу їхнім осиротілим родинам.
Хай ця надзвичайно велика жертва не буде марною, а в рідному місті завжди знаходять слова вдячності за те, що своїми плечима вони, як і сотні тисяч інших захисників, закрили нас від жахів війни.
