Що за чудову нагоду сповна проявити свої патріотичні почуття дали коломийцям початки 1990-их! Зокрема і в поверненні синьо-жовтого прапора з тризубом, і в знесенні пам’ятника більшовицькому ідолові, і в перейменуванні вулиць… Честь першим демократично обраним депутатам міськради, які чудово розуміли – як вулиці, так і пам’ятники також формують свідомість людей!
Свої роздуми про Винниченка виклав у публікаціх для Інформатора Дмитро Карп’як.
Правда, перейменувати ми-то перейменували, та до цього часу не подбали хоча б про таблички з новими назвами на всіх вулицях. Не зуміли розгорнути широку просвітницьку кампанію, яка доносила б до громадян максимум інформації про кожного зі спаплюжених комуністами, а нині возвеличених героїв. Широку в тому розумінні, щоб про кожного реабілітованого історією розповідали водночас і телебачення, й інтернет, і вчителі на уроках… Причому розповідали, не керуючись принципом «що наше, те завжди хороше», а пам’ятаючи, що Святе Письмо велить нам шукати правди й обіцяє, що правда визволить нас. Саме цією настановою керувався, пишучи про письменника і політика Володимира Винниченка, журналіст Дмитро Карп’як.
Перший раз я зустрівся з В. Винниченком наприкінці 1980-их, будучи у відрядженні в Києві. Звичайно ж, не з фізичним Винниченком, який помер, коли я ще під столом пішки ходив (хоча давні коломийські театрали мали нагоду бачити його живого 1912 року на прем’єрі п’єси «Базар» у залі щадничої каси), а з драматургійним, якщо можна так сказати. Я сходив на виставу з малозрозумілою назвою «Пригвождені» якогось молодіжного театру й був настільки вражений художньою майстерністю і автора психологічної драми Винниченка, й артистів, що того ж вечора написав у газету «Вечірній Київ» пристрасний відгук на цю непересічну подію в моєму житті. У надії, що на другий день столиця тільки те й робитиме, що захоплюватиметься цим театром. Столиця на другий, і третій, і четвертий день уперто не хотіла помічати мистецького шедевру. І в редакції начебто прогресивної газети не помітили мого пафосного відгуку.
Вистава «Пригвождені» була однією з перших спроб у комуністичній Україні, якій уже лишалося три чисниці до смерти, нагадати про творчість забороненого, а отже збіса талановитого письменника. Іван Франко, наприклад, не міг надивуватися, звідки ж він отакий узявся в нас. А за Союзу навіть студенти-філологи вже зеленого уявлення не мали про модернового автора «Записок кирпатого Мефістофеля». От «Мать» Горького – ця штука, на переконання літературознавця на прізвище Сталін, дасть фори й «Фаустові» Ґете.
У шкільній «Історії СРСР» згадувати Винниченка не вважали за потрібне. Був там, пригадую, смішний віршик про те, що «У вагоні Директорія, під вагоном територія». Це приблизно все, що дозволялося знати дітям про Українську революцію 1917-1921 років. (До речі, цей більшовицький куплетик не такий і далекий від правди, але про це трохи згодом).
Хоча чому згодом? Кажімо правду вже, якою гіркою вона не була б. Бурхливі події 1917-го винесли популярного в російській імперії письменника на вершину політичної влади. По суті, Винниченко став першим у новітній історії українським прем’єром. Як сьогодні Шмигаль. Тільки що тоді, 1917-го, війна Московщини з Україною тільки-но починалася, а тепер вона триває вже десять років і кінця-краю не видно.
Отже, зі сходу на Україну насувалася буря. «Мусимо мати армію, інакше пропадемо!» – бив у всі дзвони Микола Міхновський. На що голова уряду легковажно відмахувався: не армія нам потрібна , а поліція. Бо хіба росія – ворог? Ні, це наш партнер, ми з ним у парі такий світовий пожар роздмухаємо…
Справи в уряду Української Народної Республіки нагадували приказку «один у плуг, другий у луг». Сказати, що Винниченко змагав за самостійну Україну, як змагав Міхновський, – це погрішити проти істини. Винниченко був твердолобим борцем за українську автономію в складі росії. Типовий соціал-демократ. Ще й з холеричним характером. З Симоном Петлюрою розсварився, обзиваючи того «маленьким шкодливим чоловічком; дурна українська нація вибрала бухгальтера за вождя». З «Історії України-Руси» кпив: «Читати Грушевського можна хіба за кару». Скоропадського ненавидів як царського генерала…
До речі. На фінансову допомогу гетьмана Павла Скоропадського серйозно розраховували наші галичани, спорядивши в скрутний момент боротьби з поляками за Львів делегацію до Києва. Аж тут Винниченко надумав повалити Скоропадського. І повалив з допомогою славних січових стрільців, що перебували тоді в Білій Церкві. Галицька делегація повернулася додому з порожніми кишенями…
І ніби ж не був прем’єр проти ідеї створити уряд національного порятунку, особливо коли Директорія затріщала по всіх швах. Та якби в уряд не входив Порош… , тьху ти, Скоропадський…
Як міг, так колотив воду провідник УНР. 1920-го втік за кордон, створив там групу українських комуністів, тоді повернувся додому, пробував налагодити партнерські контакти комуністів українських з російськими… Нічого путнього з того, ясна річ, не вийшло, тож Винниченко знову вирішив тікати, поки не стемніло, за кордон. На цей раз до сонячної Франції. Заробляв собі там на сякий-такий прожиток, порпаючись коло хатини у землі-годувальниці. І пописував на дозвіллі про те, що українську історію без брому, бачте, читати неможливо. Чекістам він був байдужий, певно, дивилися на нього, як на претендента на орден Лоха першого ступеня.
А як високопарно заявляв колись чоловік, що «ми – гній для майбутніх геніїв народу»! Якби ж то… Майбутні генії попухли з голоду в 1932-33 роках, проклинаючи всіх комунарів на світі.
…А сама коломийська вулиця Винниченка, з’єднуючи вулиці Гетьмана Мазепи й Міцкевича, доволі симпатична. По ній, обжитій міщанами на колишніх мочарах, а нині заасфальтованій, з тротуарами і поки що без вибоїн, приємно пройтися чи й проїхатися велосипедом згори від Мазепи, помилуватися добротними будинками. Гарна вулиця. І письменник з Винниченка гарний, гріх нарікати.
Дмитро Карп’як
