Чи потрібно зайвий раз доводити, як заважає становленню нормальної держави боязнь керівника будь-якого рангу брати на себе відповідальність, проявляти ініціативу? Потрібно. Причому ще й як, якщо доводити це не голослівно, а з конкретними фактами на руках. За такими фактами, на жаль, далеко ходити не доводиться, на наших коломийських теренах їх достатньо.
Ось лише дещиця того, що потрапило в поле зору журналіста Дмитра Карп’яка і чим він ділиться з читачем Інформатора.
Перше десятиліття Незалежности… Школярі вже не пов’язують зранку на шию червоні галстуки й не чіпляють на лацкани піджаків комсомольські значки, вчителі не ганяються за ними попід хатами на Різдво, забороняючи колядувати. (Правда, і походи дітей до церкви, як це практикувалося до 1939-го, ніхто не організовує). Школа намагається прищеплювати молодому поколінню в міру свого розуміння нову ідеологію, демократичну. Економічна розруха новому завданню школи аж ніяк не сприяє…
У таких мало сприятливих для розвитку свідомих, повноцінних громадян Української держави міське управління освіти створює групу матеріально-технічного забезпечення. Одним з першочергових завдань групи став пошук більш-менш комфортного автобуса. Хоча б для того, щоб не тратити кошти, яких і так обмаль, на автопарк у разі потреби поїхати, скажімо, на екскурсію.
Пошук був тривалий, одначе зовсім не плідний. Врешті вийшли на слід. Як донесла розвідка, десь, колись відділ освіти віддав у ремонт на деревообробний завод ЛАЗ. І знайшли вони витвір львівських автобусників. Мирно спочивав собі з іншим череп’ям, забутий усіма, в напівзруйнованому гаражі. Зі спущеними колесами, поржавілий, з негодящою ходовою…
«Можете брати й користуватися», – милостиво дозволили на заводі, який дихав на ладан.
“За щедрий подарунок, звичайно, дякуємо, – зіронізували й собі представники групи, – та ставити підписи на договорі не збираємося, ризиковано це».
«Як собі хочете», – махнув рукою ДОЗівець і пішов.
А наші освітяни розшукали тим часом майстрів, які взялися поставити ЛАЗ на ноги. Тобто на колеса. Поміняли що слід, зварили де слід, пофарбували де слід… Оплата майстрам, пообіцяли, буде належна, не сумнівайтесь.
Як новостворена група розжилася на гроші, то справа їхня, але що банк не грабували, то достеменно відомо. З майстрами розрахувалися і розійшлися в мирі.
Та якщо читач вважає, що в цій історії можна ставити крапку, то помиляється. Яка там крапка… З цеху автобус випускати ніхто й не думав.
«Виїздити не вільно, пан директор не казали» , – стали заводські поперек дороги.
Де того пана директора шукати? Він же, кажуть, далеко звідси, десь у центральній Україні проживає.
Спробували наші освітяни залучити до підмоги міського голову. Розповіли про все, той уважно вислухав прохачів і запевнив:
«Будемо рішати!»
Щось, можливо, й «рішав», та тільки не те, що слід було. Бо минав час, а пан директор і далі нічого нікому не казав.
Кріпко зажурилися з безвиході хлопці. Тикаються забур’яненою заводською територією туди-сюди, метикують, як далі бути…
Аж бачать – двійко дівчат їм назустріч. Чому б не стати й не погомоніти з гарними дівчатами? Стали, розбалакалися. Коли довідалися, що дівчата працюють тут, на заводі, в канцелярії, розказали й про свою біду, про автобус.
«Е, чого ви так журитеся, – розрадила їх білявка, – я можу зарадити вашій біді».
«Як?» – не повірили освітяни.
«Дуже просто, – усміхнулася, – поговорю з директором. Він у нас на квартирі проживає, думаю, що дасть вам дозвіл забрати автобус».
Треба сказати, що чоловік, який розповідав мені про цю оказію, не був надто вже делікатним у поводженні з панянками. Тому хай вас не дивує, що він аж потер руки від несподіваної звістки й спромігся на таку усну подяку: «Дівчино, якщо ви ще не заміжня й не маєте дітей, то я охоче поможу вам їх зробити; а якщо маєте вже дітей, то допоможу влаштувати їх у який захочете дитсадок чи школу».
Дівчата засміялися й пішли собі. А на другий чи третій день ЛАЗ уже був за межами заводу і поїхав у свою першу екскурсію з учителями. Постаралася білявка…
А ось у наступній операції відділу техзабезпечення не пощастило. Виникла в міськво потреба придбати якийсь новіший транспортний засіб, щоб розвозити по дитсадках продукти. Бо на той предвічний мотоцикл, що мав велику круглоподібну коляску, вже й іноземні туристи пальцями показували.
Ідея була така. Вийти на впливову в місті людину, яка мала б достатньо повноважень, щоб передати управлінню освіти конфіскований бусик з міліцейського штрафмайданчика. Однаково ж він там гниє під дощами.
Пішли після марних відвідин кількох впливових людей до самого народного депутата. Пан Мойсик уважно вислухав, пообіцяв посприяти. І не забув – уявіть собі! – про обіцяне. Надходить за якийсь час на адресу відділу лист з міського управління освіти. З припискою в кутку: «До виконання».
Отже, що вони мали виконати. По-перше, звернутися в міністерство освіти за дозволом про передачу бусика. По-друге, після погодження в міносвіти звернутися в обласне управління освіти. По-третє, звернутися після затвердження в області в міське управління освіти…
Прочитали хлопці цидулу, глянули один на одного й похитали головами: та йшли б вони городами, ці бюрократи…
«Не переживайте, – намагаюсь я трохи вгамувати їхню злість, коли вони вкотре згадують свої безрезультатні походи по канцеляріях, – все-таки в нас потрохи щось та змінюється на краще». – «Змінюється на краще, – похмуро погоджується керівник тодішньої групи (змінимо на його прохання прізвище до невпізнання) Степан Павлюк. – Але в гірший бік».
Дмитро Карп’як
