…І не став коломийський собор “космополітичною архітектурною потворою”

Якщо ви, читачу, вважаєте, що всі без винятку коломийці уявляли собі чверть століття тому Катедральний собор Преображення Христового на вул. Театральній саме таким, яким ми його бачимо сьогодні, то помиляєтесь. Тоді, а конкретніше 1997-го, архітектори добряче поламали списи над проєктом майбутньої святині греко-католиків. Інтриги в суперечці додавала та обставина, що автором  одного з проєктів став американець українського походження Зеновій Мазуркевич. Його заокеанське бачення святині виявилося настільки незвичним, що змусило одних місцевих мистецтвознавців обурюватися, других – захоплюватися, третіх – не знати, що й думати…

Тому Дмитро Карп’як і вирішив згадати про пристрасті, що вирували давніше навколо серця Коломийської єпархії УГКЦ, і поділився з Інформатором.

Як і годилося, серед архітекторів Івано-Франківщини було оголошено конкурс на найкращий проєкт забудови собору. До фінальної стадії конкурсу дійшли два проєкти – згаданого вже діаспорянина З. Мазуркевича і коломийського подружжя Віктора й Наталі Мицаїв.

Що ж такого незвичного запропонував коломийським вірним архітектор зі Штатів? О, це було щось із чимось! Досить уже нам, українцям, переконував приїжджий митець, оглядатися весь час назад, пора спрямувати свій погляд у майбутнє. Новий храм не має стати монументом минулому, а дороговказом у день завтрашній. Тим паче що досвід будівництва Духовного собору Коломия надбала, саме час довести, що нам до снаги й собор земний, Преображення Господнього.

Цьому земному собору теж належало мати всі риси помпезности. Він не буде звичним для нас собором з багатьма банями, «баню треба дати на відпочинок», як стверджував пан Мазуркевич. Вона, баня, буде тільки внутрішня, підперта чотирма колонами. Соборні стіни матимуть форму вітрил, дахи – скляні. Орієнтовна висота споруди 100-120 метрів, вивершує її всевидяче око.

Одне слово, супермодерний храм, розрахований на 2000 прихожан, половина з яких матиме можливість сидіти. На вході до собору стоятиме велика тріумфальна брама, оточуватимуть його 14 каплиць.

Фантастичний задум приїжджого архітектора, треба визнати, успішно конкурував з нефантастичним задумом коломийського подружжя Мицаїв. Настільки успішно, що пів року місто ніяк не могло визначитися, кому ж усе-таки віддати перевагу.

Буквально кілька слів про цю саму «нефантастичність». Так, коломийські архітектори пропонували споруду без особливих претензій, щось на кшталт собору Святої Софії в Константинополі. Висота 52 метри, баня з мідної бляхи, дві церкви, горішня і долішня, стіни цегляні, склепіння із залізобетонних конструкцій, дерево тільки для покрівлі.

Саме ця, сказати б, приземленість проєкту припала до вподоби тим мистецтвознавцям, серед яких особливою різкістю в ставленні до варіанту З. Мазуркевича вирізнявся нині покійний Леонід Мельник. «…Перед нами постав вибір: що ж  збудуємо в Коломиї, новий український храм чи космополітичну архітектурну потвору?» – гостро запитував він у тодішній газеті «Коломийський вісник».

Церковна споруда, наполягав Л. Мельник, мусить мати питомі українські риси. Такі, щоб людина, перебуваючи навіть у Польщі чи Німеччині, легко розпізнавала там українську церкву, прочитувала в ній національні архітектурні надбання, що витворилися впродовж багатовікової української історії. У чому полягають ці надбання? У специфічних конструктивних елементах будови, своєрідному художньому оздобленні. Наша церковна архітектура багата передусім тому, що вона самобутня, витворена в результаті взаємовпливів двох великих світових культур – візантійської і римської. А нехтування національними традиціями веде до втрати національної самоповаги, до того, що обираємо собі за взірці чуже.

Несприйняття Леонідом Мельником американського проєкту катедрального собору було настільки категоричним, що він навіть заперечував право автора називати свій проєкт собором. Ніякий це не храм, на його думку, а така собі 120-метрова споруда, радше велетенська скульптура з негармонійними геометричними формами, практичне рішення яких не має стосунку ні до конструкції українського храму, ні до його функціонального призначення. Це радше американська архітектура 1950-их. Вона лише спотворить обличчя коломийського середмістя, яке формують Народний дім, музей Гуцульщини і Покуття, гімназія, римо-католицький костел… Поєднання авангарду і традиції тут абсолютно недоречне.

А ось за проєктом панства Мицаїв, доводив критик, усі переваги. Компактний силует, лаконічні архітектурні форми, сферичні бані, що відповідають традиціям візантійського стилю…

Тодішній владика Павло Василик погодився з наведеними доводами і поставив останню крапку в суперечці, що затягнулася. (До речі, тим коломийцям, які дали себе втягнути в ганебну кампанію з дискредитації владики, мало б бути й досі соромно). Переможці конкурсу В. і Н. Мицаї святкували перемогу. А разом з ними – всі, хто також не міг змиритися з «підривом українських консервативних цінностей».

P. S. Згадався американський анекдот про трьох блондинок і святого Петра перед воротами раю. Перша відповіла на запитання про суть Великодня так: це засмажити восени індичку. Друга: ні, це взимку, коли ставлять під ялинку подарунки. Третя: Це коли Ісус з учнями святкували єврейський Пейсах, і Ісус перетворив вино в кров, а Юда його зрадив, і коли вони спали в саду, прийшли римляни й заарештували його, тоді розіп’яли на хресті, тоді зняли з хреста і помістили в печеру, вхід перекрили каменем, а він узяв і воскрес…

Святий Петро не надивується. «Ну, а далі, – хоче знати,- що далі?» – допитується.

«А тепер раз на рік цей камінь відсувають, – запевнила третя блондинка, – і якщо він вилізе й побачить свою тінь, зима потриває ще шість тижнів».

Для того, зокрема, й споруджують величні собори, щоб у головах людей не було такої каші, як у співрозмовниць святого.

 

Дмитро Карп’як