Авторська колонка Дмитра Карп’яка
Добрих два десятиліття, починаючи з прикінцевих 1980-их, коломийському обивателеві гріх було скаржитися на брак місцевих друкованих видань. На зміну одному-єдиному «Червоному прапору», який дотепники позаочі називали «беззубою старушенцією», як гриби після дощу стали рости численні газети. Це можна було вважати свідченням наявности двох основних речей, необхідних для нормального розвитку преси: свободи слова й друку, а також фінансів.
Читачам Інформатора Коломиї про ті бурхливі для газетярів часи згадав, оповів і підсмачив журналіст з майже 50-літнім стажем Дмитро Карп’як.
Предтечею демократії, якщо висловлюватись образно, стала газета з лаконічною і дещо незвичною для більшовицького вуха назвою «Агро». Вона вважається першою в іще соціалістичній Україні легальною газетою національно-демократичного спрямування, оскільки вийшла в світ у лютому 1988 р.
Головному редакторові «Агро» Дмитрові Захаруку вдалося згуртувати навколо себе талановитих літпрацівників, які бачили своє покликання в, так би мовити, просвітництві народу. Маючи за спиною таку відому особистість, як Герой соціалістичної праці, депутат Верховної Ради СРСР, директор агрофірми «Прут» Василь Ткачук, газетярі енергійно бралися за розкриття малознаних фактів української історії , культури, вивищуючи таким чином рівень національної свідомости читачів. Про авторитет нового видання свідчило вже те, що Д. Захарука обрали 1990 р. депутатом Верховної Ради України.
Однак минуло небагато часу, і газеті «Агро» довелося змиритися з появою нової демократичної зірки на ниві коломийської журналістики. Ним стала того ж 1990-го газета «Вісник Коломиї», відбрунькувавшись від комуністичного «Червоного прапора». Не варто думати, що новий демократичний уряд одразу ж дав «Вісникові…» зелену вулицю. На початках редакція тулилася то в тісній кімнатці обшарпаного приміщення продринку, то в сусідстві з міськвиконкомівською вбиральнею… Зате зарплатню нам видавали по-новому, в запечатаних конвертах. Правда, тієї зарплатні не вистачало ні собі на хліб, ні кобилі, як той казав, на сіно.
Аж коли комуняк вдалося витіснити з розкішного двоповерхового приміщення біля гардинної фабрики, туди перебрався «Вісник…». Слава «Агро» на той час дещо поблякла, не в останню чергу через те, що агрофірмівський тижневик підтримував комерційні новації підгайчиківського «Пруту». А люди відмовлялися розуміти, як це в одній ятці на ринку продукція може коштувати, скажімо, 500 рублів, а в другій, сусідній, 800. І між «Агро» й «Вісником…», пригадую, навіть виникла була з цього приводу делікатна полеміка.
Якщо на перших порах «Агро» виходило раз на тиждень, то з часом – лише раз на місяць, і то лише на чотирьох сторінках. А ще спромігшись відсвяткувати триріччя від дня виходу в світ, надто скромно фінансована газета й зовсім занепала.
Чи означало це, що «Вісник…» тим часом набирав обертів? Спершу, вступивши в конфронтацію з ретроґрадним «Червоним прапором», редактор якого принципово не бажав змінити назву своєї газети на щось відповідніше до духу часу, здавалося, що нове демократичне видання має гарне майбутнє. «Вісник…» урізноманітнював форми подачі матеріалів, залучав до співпраці технікумівську й училищну молодь, яка, організувавши Студентське братство Коломийщини, активно заявляла про себе під шапкою «Цвіт нації», практикував т. зв. газети в газеті «Ратуша», «На варті правопорядку», «Юрікс-Інформ»… Неабиякий розголос серед читацької публіки мала сатирично-гумористична газета «Патилько», виходячи в світ додатковою вкладкою до «Вісника…».
Усе це давало свої плоди. Міжнародний фонд «Відродження» визнав коломийську газету однією з найкращих міськрайонок України і нагородив редакцію комп’ютерно-видавничим обладнанням. А Національна спілка журналістів пішла ще далі й визнала «Коломийський вісник» (на той час газета дещо змінила назву) таки найкращою міськрайонкою України.
Але життя зіткане з парадоксів. Закликаючи широкі верстви населення орієнтуватися на демократичні цінності, газета всередині себе поволі скочувалася до авторитарних методів управління. Дійшло до того, що коли новопостала газета «Адвіс. Коломия кримінальна» рішуче взялася розвінчувати несумісні з уявленнями про право і законність дії міліцейських чинів, «Вісник…» порадив «Адвісу» в редакційній статті… перебратися на кінець вулиці Довбуша. Це вже було дно, падати нижче було нікуди.
З виходом на поле коломийської журналістики третього серйозного гравця , газети районної ради «Вільний голос» (1991 р.), ситуація стає ще динамічнішою. Не виставляючи напоказ ідейні переконання і не втручаючись у суперечки між партократами й демократами, «Вільний голос» намагався стати такою собі газетою для простого народу. Тобто зосереджуватися на суто господарських справах, розбавляючи їх вряди-годи сентиментальними оповідками під рубрикою «Василь і Василина». До слова, “Вільний голос”- один-єдиний пережив десятилдіття перетрубацій, усі зміни державних та місцевийх рад, ба навіть роздержавлення. Газета виходить друком досі! Тут варта віддати належне головній редакторці Валентині Близнюк.
До речі, у 1930-их у Галичині виходила газета «Народна справа», яку насмішкувато називали «коров’ячою». Річ у тім, що передплачуючи її, селянин автоматично страхував свою худобу. Загалом то була корисна справа видавця Івана Тиктора, оскільки і газета, і дешеві щорічні календарі-альманахи привчали село братися до газети й книжки, активізували діяльність читалень «Просвіти». У мене, наприклад, і досі зберігається така Тикторова книжечка-порадниця, в якій тато занотовував, коли «корові вийшов речинець».
«Вільний голос» амбіцій львівського видавця не мав, але малоприємної слави видання прокомуністичного довго не міг позбутись. Як і не міг позбутися пізніше звинувачень у співпраці з Януковичем тижневик «Покуття: день за днем». Хоча насправді там була співпраця радше з Коломойським, ніж з Януковичем.
Годі й перелічити назви всіх друкованих видань, які посипались у 1990-их, наче з рогу достатку. Мати свої газети, нехай і короткочасні, нехай і слабенькі з погляду журналістики, вважали справою гонору місцеві осередки політичних партій, кандидати в депутати, особливо до Верховної Ради, релігійні конфесії, скоробагатьки, вчорашнє минуле яких розминалося з християнськими заповідями… Ба навіть школярі. Старшокласники СШ № 1 ім. Василя Стефаника, скажімо, взялися видавати друкований часопис «Наша слава», де публікували прозові й віршовані твори, висловлювали власне бачення проблем національної школи. Якщо Микола Савчук не полінується й доведе «Енциклопедію Коломийщини» до літери «П», то матиме для гасла «Преса» багатющий матеріал.
Коломия кримінальна і ув’язнення представників преси
На жаль, це був той випадок, коли кількість не перейшла в якість. Свій обов’язок сторожового пса демократії новостворені газети часто-густо занедбували, не вважаючи потрібним вникати в саму гущу життя і розкривати гнійники на тілі суспільства, які виникли в процесі побудови капіталізму. Зрештою, як довів приклад згаданої вже газети «Адвіс», справа ця, копирсатись у гнійниках, була доволі ризикована. Засновник приватної юридичної фірми «Адвіс» Сергій Грицюк, нагадаю, отримав за своє надміру зубате видання чотири роки колонії, директор фірми Юрій Баранов – два роки.
Легше повелося газеті «Коломийські вісти», яка, увірувавши в гарантоване Конституцією право на вільну пресу, мала нахабність висловити легкий сумнів у правильній реалізації обраного демократичним начальством курсу. І легковажно виставила на першій сторінці чергового номера фотопортрети кількох опозиціонерів. Як розповідав мені один з них, вночі йому зателефонував знайомий правоохоронець і порадив негайно покинути Коломию. Опозиціонер з переляку опинився аж у Сибіру, де мав родича олігарха. І прекрасно, хвалився мені, він там влаштувався, ще й трохи шкодував потім, коли все притихло, що повернувся у рідний край, у невдячну рідну сторону.
Нині ж залишився з усього газетного різноманіття єдиний «Вільний голос», не беручи до уваги суто рекламних видань. Не знати, як вдається виживати, але якось іще тримається на плаву. Хоча виглядає на те, що вода в морі інтернетівських видань взялася для нього льодком…
Дмитро Карп’як
