600-річна історія Жаб’є – серця Гуцульщини, захованого серед легенд і гір

У самому серці Карпат, загублене серед густих лісів і розлогих полонин, лежить селище Верховина – гуцульська перлина, яка цьогоріч відзначає своє 600-річчя. Від моменту першої писемної згадки в 1424 році до сьогодення, це селище стало свідком багатьох історичних подій, зберігаючи свій унікальний колорит і чарівність. Відоме своїми легендами та таємницями, Жаб’є було і залишається місцем, де переплітаються історія, культура та незаймана природа.

Інформатор Коломия розповість про кількастолітню історію серця Гуцульщини.

Селище Верховина – стартова точка для багатьох піших маршрутів на Чорногору, рафтингу та джипінгу. Схили навколишніх гір вкриті як і готелями, так і автентичними гуцульськими будинками. Крізь роки, залізницю сюди так і не провели, через що Жаб’є (назва села до 1962 року) довго стояло осторонь “карпатського буму”. Однак, зараз потік мандрівників лише зростає.

Крізь легенди про походження назви “Жаб’є”

Про походження назви Жаб’є ходять чимало легенд та переказів. Одна з версій – назва походить від нібито першого поселенця села, на прізвище Жабка. Інша –  від болотистої прибережної місцевості по обидва боки ріки Чорний Черемош, де весною водилось багато жаб. Згодом, з’явилась ще одна теорія походження назви Жаб’є: від прадавнього гуцульського божества вогню, аналогічному литовському божеству вогню Габіє, до якого зверталися з проханням принести полум’я та розсіяти у світ іскри.

В писемних джерелах Жаб’є вперше згадується 1424 році, коли його разом з селом Косів передали Владу Драгосиновичу. У першій половині XIX ст. в Жаб’є і в сусідніх селах діяли партизани на чолі з Мироном Штолюком. У селі ховались ватажки селянського руху на Буковині. За свідченням І. Франка, в 1849 році в околицях Жаб’є переховувався і був заарештований Лук’ян Кобилиця.

В кінці XIX ст. селянський рух набув нової форми – віче (зборів), які стали поширеним явищем. Перше селянське віче на Галичині відбулося саме в селі Жаб’є 16 вересня 1885 року.

“Маленька країна” та до чого тут залізниця?!

Довгий час до Жабйого вибирались лише найвмотивованіші з мандрівників, адже дороги до села були дуже поганими. Однак, ті кому таки вдалось побачити захований за карпатськими лісами найбільший населений пункт часів Австро-Угорщини, зваблювались з першого погляду.

Жаб’є рекламували як столицю краю, заховану від решти світу за густими лісами Карпат. Найближча до села залізнична станція була аж у Ворохті, а це за 32 кілометри від Жаб’є. Тож, єдиним варіантом добратись в село автівкою або їхати на підводах. Лише в 1936 році новий автошлях Ворохта – Жаб’є суттєво покращив ситуацію, скоротивши час добирання.

«Тепер, коли хтось має своє, може позичити, чи має за що винаймити якесь авто, їде, як по столі, аж до самої столиці Гуцульщини. Бувають ще на тім шляху місця не зовсім пригожі до сну в авті, але вони є, на щастя, там, де прекрасна околиця аж проситься, щоби її не проспати», – писав Галактіон Чіпка (псевдо Романа Купчинського).

У міжвоєнні роки багато іноземних журналістів та документалістів подорожували українськими теренами, зокрема і їздили відпочивати в Карпати. Журналіст Чарльз Ньюман видаючи з себе циркача подорожував Гуцульщиною.

“Жаб’є відрізана від решти світу, як жодне інше місце у Східній Європі: залізниця розташована за милю, а єдиний зв’язок із рештою світу – сільська дорога третього класу”, – ділився своїми враженнями англійський журналіст Бернард Чарльз  Ньюман.

Шотландська мандрівниця Мені Мюріел Дові у своїй книзі “Дівчина в Карпатах” перше видання, якої вийшло в 1891 році, писала:

“Думаю, що з точки зору ландшафту Жаб’є відображає все, що є у цьому регіоні. Це маленька країна у повному розумінні цього слова. Лежить переважно в родючій долині, по якій петляє річка, за першої нагоди змиваючи прибережні луки…”

Легенди й шляхи гуцульського життя

Відомий тоді “Путівник курортами та кліматичними місцями Галичини” досить скупо описує туристам різноманіття активностей: можна гуляти в навколишніх лісах чи підійматися на Чорногірський хребет. Маршрути було два: через с. Бистрець до г. Шпиці або ж долиною річки Дземброня до г. Попіван.

На полонинах часто можна було зустріти отари, які провадили гуцули, які здебільшого були місцевими мешканцями. У мандрівних нотатках автори часто згадували романтичні казки про гуцулів, як вид українського субетносу з виразними народними строями.

“Ой нема то кращих людей
Над жабівські люди!
Як у личко поцілує –
На рік того буде!”

Серед туристів навіть була певна екзотична атракція: приїжджати в Жаб’є на багатолюдні свята, щоб побачити місцевих у яскравих строях.

З давніх-давен про гуцулів ходять безліч легенд, що переплітаються з карпатськими туманами, оживаючи в кожному кроці мандрівника, який ступає на їхню чарівну землю.

«Гуцули – це рід митців та пастухів, що творить ліжники й верети, касетки та різьблені люльки у різних орнаментах, прикрашені кораликами; дзбани, флакони та кахлеві печі. Гуцул не піде не до своєї роботи, хоч би мусив – без перебільшення – померти з голоду. А “своя” робота – це лише різьба та прикрашання», – писала письменниця Марцеліна Ґрабовська.

Однак, писали й не дуже компліментарні речі…

«Жінка, горілка та релігія – три розкоші, які охороняють душу гуцула від розпачу та пекла на землі», – зауважував поет Юзеф Віттлін.

Частина матеріалу написана на основі інформації з книги Ірини Пустиннікової “Карпати. Коротка історія мандрів”. 

Читайте також: Дземброня: перлина Гуцульщини та ворота до найвищих карпатських вершин

Найбільше гуцульське село в долині Пруту: історія Микуличина

Магічний центр Гуцульщини: історія села Криворівня

Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram,  Viber та Instagram. Якщо маєте цікаві новини чи хочете замовити рекламу – пишіть нам на пошту kl.informator@gmail.com