Під час нацистської окупації України у Коломиї діяло окружне староство, куди входили Коломийський, Косівський і Снятинський повіти. З 15 вересня 1941 року його очолював Клаус Фолькман. Саме він 21 травня 1943 року віддавав накази й приписи, зокрема й про створення гетто, утиски коломиян, найперше єврейського походження. Врешті це закінчилось масовими розстрілами у Шепарівському лісі.
Але після 1945-го цей затято писав як журналіст про пригнічення людей. Щоправда вже під іншим ім’ям – Петер Ґруббе.
Журналіст Deutsche Welle Piotr Barejka досліджував історію коменданта Коломиї Фолькмана в період окупації Коломиї, а також зібрав матеріали про нього до війни і після – коли Фолькман взяв нове ім’я і почав свою гру в “лівого журналіста”. Інформатор пропонує дослідження довжиною в ціле життя про те, як численні злочини так і не були покарані.
Під час війни Клаус спостерігав, як євреї вмирали від голоду. Він писав, що вони поширюють тиф. Після війни Пітер став відомим лівим публіцистом. Він писав про бідних і пригноблених. Петер і Клаус — одна й та сама особа…
– такими словами розпочинає своє розслідування автор статті.
І одразу ж згадує про життя нацистського коменданта Коломиї після війни:
“У березні 1950 року Фолькман під іменем Пітер Ґруббе уже жив із другою дружиною, єврейкою, будучи кореспондентом Frankfurter Allgemeine Zeitung у Лондоні. Театральні рецензії — не його фах, але він пішов на виставу про колишнього нациста, який починає нове життя. “Це хороший сюжет для театральної вистави”, – пише Фолькман пізніше у своїй рецензії. І справді, він як ніхто знає предмет.
Мрії про форму
Клаус Фолькман народився у польському місті Ольштин. В юнацтві вступив у гітлерюгенд. У 17 років він одягнув свою першу форму, на шию – краватку, а на руку пов’язку зі свастикою.
Батько Клауса — військовий, нагороджений орденами. Воював на фронтах І світової війни і навіть видав про це книгу. Він працює в комісії, яка досліджує причини розпаду Німеччини. Є думка, що саме батько переконав Клауса взяти участь у відбудові німецької влади.
У ці ж часи східніше, у Коломиї жила єврейська дівчина Рута Вермут. Вона мріяла також носити форму – не могла дочекатись, коли піде до гімназії, заздрячи гімназисткам в спідницях та блузках з комірцями. Однак це не здійснилось – вона навіть не закінчила школу, в якій тоді навчалась. Та й провести наступні канікули з татом вона також уже не змогла.
Рута любить лежати й дивитися на небо крізь світлове вікно на даху сімейного будинку. Вона уявляє, що хмари – це замки принцес. Іде він і в свою останню, довоєнну відпустку. Гуляє з батьком у гори, вечорами довго й щиро розмовляють.
Клаусу дев’ятнадцять, коли він приєднується до NSDAP. Під фотографією в посвідченні він отримує печатку з орлом, поруч з номером 2 280 558. Він молодий, амбітний хлопець. Він їде вивчати право в університетах Тюбінгена, Мюнхена та Берліна.
Рута ніколи не отримає форму, не закінчить школу, в якій навчалася. Вона більше ніколи не проводитиме літо з батьком, тому що це було востаннє. Вона більше не житиме в місті, де виросла.
Незважаючи на карту зі свастикою, незважаючи на свого батька, який був на фронті, Клаус не збирається воювати. Коли починається війна, він залишається за партою. Він піднімається службовими сходами. Без гвинтівки він також ефективно поширює терор, можливо, навіть ефективніше, ніж на фронті.
Кар’єра у злочинця
Це 1939 рік. Рута спостерігає, як по її місту ходять радянські солдати. Клаус отримує свою першу роботу. Він потрапляє до Кракова, де стає радником Йозефа Бюлера, який на той час очолює офіс Ганса Франка. Престижна посада, адже саме Франк правив окупованою Польщею.
Клаусу ще немає тридцяти, він молодий і амбітний. Все ще підіймається сходинка за сходинкою. Після чотирьох місяців у Красноставі він отримує іншу роботу, цього разу на Сході. Знову пакує речі, проїжджає Львів, далі на південь, зупиняється в Коломиї.
Місто щойно захопили німці, вулицями вже ходить військо, але він один із перших офіційних осіб. Він отримує складне завдання. Він повинен створити нову німецьку адміністрацію з нуля. З неї починається терор.
Так у Коломиї перетнулись життєві шляхи Клауса Фолькманна та Рути Вермут, а з нею і тисяч євреїв. Начальник округу видає довгі списки заборон – що відтепер не можна робити євреям. Їх також примушують здати адміністрації прикраси, золото та хутра. На тих, хто відмовляється, чекає смерть.
Заборони і терор
Місто накриває голод. Єврейський аптекар Марсель Найдер згадує у своєму щоденнику, що хліба немає уже тривалий час, інколи є помідори, трохи борошна і пара картоплин.
Коломию захлеснув терор. Фолькманн розпоряджається, що всі євреї мають носити нарукавник з зіркою Давида. На плакатах, розвішаних містом, жителям рекомендують обходити євреїв, оскільки ті буцімто розносять тиф. А потім Фолькманн видає наказ, що стає початком кінця єврейства в Коломиї – позначає на карті межі гетто.
Рута Вермут згадує металевий дріт на парканах. У гетто опиняється і аптекар Найдер. У щоденник він записує, що поруч зникають навіть бур’яни, бо люди варять з них суп. Кілька разів на день на конях збирають трупи на вулицях міста.
Починаються пограбування. З’являються повідомлення, в яких євреям наказують пакувати коштовності, золото та хутра. Цінні речі необхідно привезти в округ. Той, хто відмовиться, помре. Натовп збирається перед офісом. Люди отримують клаптики паперу, як квитанції про їхні цінні речі.
Клаус почув, що в одному з будинків повно дорогих меблів, порцеляни та килимів. Це спокусило його піти туди. Так він потрапляє до Хаусманів, родини єврейського лікаря. Його донька Едіт згадує, як до них приїжджав комендант.
Коли настає зима, євреї не отримують ні палива, ні їжі. Один із них, аптекар Марцелі, пише у щоденнику, що з осені нема хліба, іноді є помідори, трохи борошна, трохи картоплі.
Починається голод, а на стінах висять нові плакати. Цього разу староста радить уникати євреїв. Він повідомляє мешканцям, що це воші, які поширюють тиф. Він попереджає, що не можна селити ані євреїв, ані жебраків і волоцюг, бо треба захиститися від хвороб.
В інший день комендант бажає свічок. Кажуть, що з отриманого таким чином воску роблять пасту, полірують нею підлогу, на якій влаштовують танці. Вони карають кожного єврея, в якого знайшли свічки. Проте благочестиві ризикують, ховають їх і спалюють щоп’ятниці під час молитви.
Злидні, голод і примусова праця стають для євреїв повсякденною реальністю. Невідомість, що принесе наступний день. Часом бачать мера на вулицях, дехто пам’ятає його молодим елегантним чоловіком. Він носить бездоганно чисту форму.
Хоча зазвичай його ім’я асоціюють з оголошеннями. Підписує і ту, в якій було оголошено, що староство шукає волонтерів для служби охорони. Євреї починають ще більше боятися, про що свідчить щоденник Марцелі. Зазначає, що для нього це перша ластівка наближення гетто.
Клаус також підписує документ, який є початком кінця. Він окреслює вулиці, по яких проходитимуть межі коломийських єврейських районів, тобто гетто.
Рута згадує, що паркан, який будують, обтягнутий колючим дротом. З одного боку ті, кому належить жити, з іншого – ті, хто помре. Всюди висять плакати про те, що євреї шкідливі, купують їжу і брудні, тому їхня ізоляція принесе тільки користь.
Так створюються три окремі гетто. За їхніми мурами – голод, страшний натовп, багато хто не має даху над головою. Звідти чути стогін і плач, крики і постріли. Запах горілого, як горить будинок.
Дії починаються через місяць. Німці проникають у гетто, розстрілюють хворих, старих, випадкових людей. Витягують із домівок, вирішують, хто в табір, а хто ні. Хто ховається, одразу гине. Вулиці залиті кров’ю.
Рута йде до одного з поїздів. Згадує тишу, в якій вони йшли містом. Тільки човгання черевиків, тисячі туфель. Сподіваюся, що може статися диво. Але потім крик при вигляді вагонів для худоби. Від них пахло хлоркою, двері були відчинені. Вони зайшли. Їхали голі, було так жарко.
Їй пощастило. Їй вдається вискочити. Завдяки цьому вона виживе…
Рута змушена ховатися, змінює ім’я та продовжує тікати. Дізнається про смерть близьких. Їй лише 14 років. Зрештою вона потрапляє в один із трудових таборів у Німеччини.
Жодного єврея
Коли Клаус стає мером, майже вся єврейська громада міста ліквідується. Багато гине в Шепарівцях, селі поблизу Коломиї. Там німці вивозять до лісу тисячі людей, переважно євреїв, а також поляків інших віросповідань. Їх вбивають від куль, ховають у братських могилах.
Частину євреїв вбивають на вулицях міста, інших заганяють на цвинтарі, де розстрілюють. Так, наприкінці січня 1942 року гине щонайменше кілька сотень людей з єврейської інтелігенції , включно з лікарями та юристами.
Перший транспорт до Белжеця відправляється через місяць після створення гетто. На початку квітня 1942 року у вагони запихають 5 тисяч осіб. євреїв, через два місяці ще 2 тис. У вересні експортує аж 8 тисяч, у жовтні – 4 тисячі.
Однак дехто, мабуть, скоса дивиться на те, як Клаус тим часом багатіє, можливо, він потопає в хабарах, від яких теж не відмовляється. У середині 1942 року він втрачає посаду. Проте знищення триває. Остаточна ліквідація гетто відбувається наприкінці січня 1943 року. Загалом гинуть десятки тисяч євреїв з Коломиї та околиць. Коли в місто входить радянська армія, в ньому є десятки євреїв.
Клауса призивають до Вермахту, але в армії він недовго. Незабаром він отримує нову роботу, знову в адміністрації. І знову мером. Він повертається через Львів, потім за Люблін до Ловіча. Там він знову починає сумлінно виконувати свої обов’язки.
Друге життя
У день капітуляції Німеччини колишній староста зникає з Ловіча. У Західній Німеччині з’являється талановитий журналіст Петер Ґруббе.
Він виступає за демократію, права людини, боротьбу з несправедливістю та гнобленням. Працює в найбільших щоденних і тижневих газетах – «Frankfurter Allgemeine Zeitung», «Die Welt», «Die Zeit», а в 1963 році починає кар’єру в найбільшому на той час німецькому тижневику «Stern».
У гамбурзькому тижневику Ґруббе тісно асоціюється з лівими авторами. «Добре, що я був лише нікчемним капралом», — говорить вн про себе. Але кожного разу, коли редакція розкриває новий нацистський злочин, Граббе запитує в редакції: «Як вам вдалося це зробити?»
Груббе починає працювати фрілансером – знімає документальні фільми, веде радіопередачі, пише статті та книги. Більшість із них про країни третього світу. Граббе знає свою справу. Його журналістські подорожі привели його до понад 80 із них. У репортажі з Калькутти він пише: «Щодня люди вмирають від голоду, хвороб і виснаження». Він хоч на мить думає про Коломию?
Сусіди згадують його як відкритого, красномовного, відданого журналісту, можливо, трохи зарозумілого.
Вісім років журналістського розслідування
Журналіст Філіпп Маусгардт отримав від одного колеги з НДР інформацію про минуле Ґруббе, а точніше Фолькманна. Вісім років репортер берлінської щоденної газети працює над цією темою, знаходить документи, шукає свідків та вагається з викриттям.
“Я б не зробив цього, якби Ґруббе мені сказав, що зараз він порядний демократ, бо раніше був нацистом. І оскільки він сам був причетний до геноциду, то хоче тепер його засуджувати і боротися з ним”, – каже Маусгардт.
Однак не ці слова він чує, коли приїздить до Лютьєнзее. Ґруббе, натомість, заявляє, що змінив ім’я заради літературної кар’єри. “Я ніколи не приховував, що звався раніше Фолькманном”, – пояснює Ґруббе, і не можна казати, що він бреше. У телефонному довіднику та в деяких його книжках дійсно записано “Клаус Фолькманн”. Утім, в написанні імені він уже тоді змінив одну літеру – замість німецької “C” почав писати “K” .
Зібрані в архівах Центру викриття нацистських злочинів у Людвігсбургу документи допомагають Маусгардту переконатися, що Фолькманг відігравав ключову роль у знищенні євреїв. Петера Ґруббе викрили.
“Боягуз і брехун”
“Про це говорили усі”, – розповідає донька Ґруббе. Вона не хоче називати своє ім’я. Коли ми їй зателефонували, вона дуже здивувалась, але потім довго розповідала, ніби чекала на цей дзвінок довгі роки: “У мене три великі теки з документами, вирізками з газет та нотатками про те, що тоді про нього казали”. Вона знає про кожну книжку, яка містить дані про її батька. “Боягуз, який брехав без упину”, – каже вона. Те, що розповідав її батько, вона перевіряє у родичів, істориків та в меморіальному комплексі “Яд Вашем” в Єрусалимі. Вона їде до Польщі та в Україну, відвідує місця неподалік Коломиї. А потім припиняє спілкуватись з батьком.
Його друзі також не можуть винести цього. “Ми не могли більше товаришувати з тим, хто має таке минуле і не покаявся”, – пояснює Зіґрід Вілле. Якщо ж розпитувати самого Ґруббе про його минуле, він відразу змінює тему і розлючується. Це приватна справа, каже він.
а справу береться антифашистська організація. “Тхнуло масляною кислотою, вікна розбили, а бібліотеку розмалювали чорним. Стіни будинку також”, – пригадує сусід Гартмут Левандовськи (Hartmut Lewandowski). Нападники залишили повідомлення “Вбивці-нацисту спокою не буде!”.
“Цілком звична німецька історія”
Фолькман/Ґруббе відкидає закиди і навіть стверджує, що рятував євреїв. Утім, слідство щодо нього, яке триває з 1963 року, цього не підтверджує. Навпаки, його підозрюють в участі у вбивствах десятків тисяч євреїв.
Як начальник округу він був “найважливішою особою у цивільній адміністрації, яка наказувала вживати примусових заходів проти євреїв – контрибуції, зведення гетто, реєстрацію тощо – і таким чином допомагала поліції безпеки”, йдеться в матеріалах слідства. Фолькманну приписують власноручне вбивство двох євреїв, 30 інших за його сприяння заарештувало та розстріляло гестапо, каже слідство.
Під час допитів Фолькманн (Ґруббе) каже, що не може нічого згадати, але визнає, що знав про убивства євреїв. У 1969 році справу закрили. Спроба відновити розслідування у середині 1990-х була невдалою.
Петер Ґруббе почувається реабілітованим. Пізніше він скаже, що його життя є “цілком звичною німецькою історією”. Наприкінці життя він почувається самотнім. “Ніхто не хоче зі мною спілкуватись”, – скаржиться чоловік. Але правда в тому, що це він не хоче говорити – говорити про Клауса Фолькманна.
Клаус Петер Фолькманн помер 2002 році. Справедливість так і не перемогла.
Цей текст є скороченим перекладом репортажу з серії “Вина без спокути” 2019 року – проєкту польської редакції DW та польських інтернет-порталів Interia та Wirtualna Polska.
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, Viber та Instagram. Якщо маєте цікаві новини чи хочете замовити рекламу – пишіть нам на пошту kl.informator@gmail.com 
