Де ті капці? Історія Коломийської взуттєвої фабрики
В 90-х роках минулого століття взуттєва фабрика Коломиї переживала не найкращі часи. На зламі сторіч виробництво зяяло пусткою, використовувалась хіба зала, що достояла і до нині й видніється на розі вул. Шухевича-Валова. Її прикрашали чічками з серветок, кульками й квітами, готуючись приймати гостей на весільне святкування. У 2025 році більша частина фабрики була знесена під будівництво житлового комплексу із комерційними приміщеннями. Нема особливих жалощів з приводу руйнації споруди в типово радянському, досить депресивному стилі. А проте таки варто згадати, як на цій території в середмісті Коломиї велося давніше.
Історію розквіту і занепаду взуттєвої фабрики у середмісті Коломиї розповість читачам Інформатора журналіст Дмитро Карп’як.
Перша – про те, як 1983-го, отримавши нарешті довгоочікувану квартиру на Богуна, я випрошував у фабричного начальства… відро клею. Клей потрібен був мені для того, щоб наслати паркетну підлогу. У крамницях його, як і багато чого іншого для домашньої господарки, не водилось, довелося скористатися порадою одного солідного товариша й звернутись на взуттєву. Солідний товариш теж отримав нову квартиру і теж настеляв паркет. Він знав, до кого слід піти на поклін.
Друга моя згадка стосується покійного вже робітника Петра Коробчука. Не пригадую, як ми познайомились, але він викликав у мене повагу. Хоча й не уявляв, чим так прославився Святослав Гординський, на чию честь перший демократичний уряд перейменував їхню вулицю, зате лагодити мої нікудишні мешти брався охоче. Заробляв я в редакції газети, образно кажучи, на сіль до оселедця, тож платити за ремонт не мав чим. І пан Коробчук, бачачи моє скрутне фінансове становище, грошей не вимагав. Най спочиває з Богом, добрий, щирий був чоловік.
Крапка історії
А ми повернімося тим часом у трохи глибшу історію взуттєвої фабрики. Як свідчить «Енциклопедія Коломийщини», фабрика бере свій початок від 1947-го, виникши на базі цеху «Індпошив» і школи фабрично-заводського навчання. Це була така собі кустарщина. Три швацькі машинки, дев’ять пар взуття за день…
Та з часом фабрика ставала технічно оснащенішою, працівників більшало. 1953-го взялися впроваджувати механічне обладнання: преси для розкрою шкіри, машинки для розстрочки підошов… Вийшли вже на 300 пар взуття денно. А від 1961-го взагалі перейшли на механізований метод пошиття, запрацював конвеєр. І працівників стало згодом добрих пів тисячі.
Та не поспішайте, читачу, робити висновок, начебто радянська влада всіляко сприяла бурхливому розвитку виробництва на теперішній вулиці Валовій. Планова й надмірно централізована економіка диктувала потребу клерків союзного міністерства легкої промисловости приєднувати наших взуттєвиків то до львівської фірми «Прогрес», то до якогось чернівецького об’єднання…
Так воно колотилось аж до кінця 1980-их. Про те, щоб оновлювати виробничі фонди, ніхто не дбав, домовлятися про сировину безпосередньо з постачальниками можливости вже не було. У місті знали, що саме на взуттєвій серед усіх п’ятьох підприємств легкої промисловости найменше платять.
«Коли я прийшов на фабрику сім років тому, - розповідав 1997-го в газеті «Коломийський вісник» директор Дмитро Рожко, - то застав 81 тисячу пар повернутого, тобто забракованого, взуття. Стеля в їдальні була підбита коробками від яєць, з яких капало в борщ, не працювала жодна вбиральня. До банкрутства було недалеко…»
Того ж 1997-го, коли Рожко вдруге повернувся директорувати, він змальовував у цій же газеті ще непривабливішу картину. Крізь стелю в цеху, як і давніше, світиться небо, хіба що в борщ не капає дощ. Бо й борщі перестали варити. Холодильні камери виведено з ладу, систему опалення також. Дебітори грошей не мають, пропонують розраховуватися хіба квашеними помідорами й огірками.
Щоб узяти в банку кредит і закупити шкіру й фурнітуру, необхідно дати щось банкові в заставу. Таким шляхом пішов завод «Коломиясільмаш», давши в заставу адмінкорпус. І що виграв? Погасити кредит не зуміли, адмінкорпус пішов з молотка. Це капіталізм, туди його в пень!
Зрештою, кому там було купувати хоча й доброякісне, та дорогувате взуття… Навколо ж повно дешевої гуманітарки. «Хоча в нашій пам’яті, — сумовито констатувала в згаданому «Коломийському вісникові» кореспондентка, - ще живуть міцні й недорогі дитячі сандалі, доросле чоловіче взуття на шкіряному споді, що не тріскав, як фальшиві «саламандри», а давав себе підбити». Тому й назвала журналістка свою кореспонденцію з легкою надією, але без помітного оптимізму:
«Чи й взуємо наші капці оксамитові».
Врешті-решт закінчилося все тим, чим і мало закінчитись, – остаточним занепадом виробництва взуття. Нині, як відомо, адмінкорпус фабрики зайняло приміщення Пенсійного фонду, а на місці колишніх фабричних цехів забудовники вирили котлован, готуючись спорудити тут сучасні житла.
Мешканці навколишніх будинків, здебільшого цим цілком задоволені. Вони нарешті позбулися сумної панорами, наче з Прип'яті, адже за десятиліття більша частина фабрика добряче заросла самосівами і перетворилась на прихисток кажанів.
Найдовше тут діяли столярня, хоча й від неї добра мало було: часто-густо тут спалювали вечорами відходи свого виробництва й отруювали ядучим димом їхнє життя-буття.
Дмитро Карп'як
