Дружина полеглого захисника Донецького аеропорту планує збудувати реабілітаційний центр на Косівщині
Тетяна Ременюк покинула рідний дім на Луганщині з маленьким сином на руках, її чоловік Андрій пішов добровольцем захищати Україну, та його життя обірвалося під час оборони Донецького аеропорту. Після загибелі чоловіка Тетяна зайнялась волонтерством, а згодом ще почала допомагати сім'ям ветеранів, загиблих та зниклих безвісти воїнів. Карпати стали для жінки місцем спокою і під час однієї з поїздок у неї виник задум збудувати реабілітаційний центр. Звести його планують у селі Снідавка на Косівщині.
Як Тетяна Ременюк оговталася після загибелі чоловіка та втрати дому, про волонтерство на війні і в тилу, а також про те, як жителька Луганська "закохалася" в Карпати й вирішила зробити їх місцем сили для родин воїнів, — розповідає Інформатор за матеріалом Суспільного.
"Я дуже люблю Україну". Історія захисника Андрія Ременюка
Подружжя Тетяни та Андрія Ременюків застало початок війни у 2014 році на Луганщині. За ці 12 років життя жінки розтягнулося від Луганська до Карпат. Тетяна пригадує, що все почалося з Революції гідності, участь в якій взяв її чоловік Андрій. Там він познайомився з майбутніми побратимами та посестрами, а після Майдану подався добровольцем на війну.
"Вони (учасники Революції гідності — ред.) дуже здивувалися, що Андрій пішов добровольцем. Кажуть: "А як так? Ти — з Луганська". Андрій родом — з міста Брянка на Луганщині. Це — таке шахтарське містечко. А він їм відповів: "Розумієте, я дуже люблю Україну", — пригадує його дружина.
Після анексії Криму Тетяна Ременюк декілька місяців залишалася в Луганську. Каже: до останнього не хотіла покидати рідний дім.
"Я садила полуницю на городі в Луганську й увімкнула пісню "Лента за лентою". А сусіди кажуть: "Ты же понимаешь, что будет тебе? Тебя тут повесят". Я до останнього терпіла. Думала: можливо, один-два райони... Була надія на те, що все ж таки їх звільнять. У ніч з 14 на 15 червня 2014 року, коли російські бойовики збили український Іл-76 і 49 хплоців тоді загинуло, це був жах такий. Ми жили недалеко від аеропорту, й поряд з нами — запасний аеродром. Я буквально в момент збираю пакет речей, беру візочок, дитину, ми сідаємо у потяг і виїжджаємо. Тому що я розуміла, що це — все. Андрій у цей час уже був на військових навчаннях", — розповіла жінка.
За її словами, з Луганська Тетяна Ременюк виїхала 15 червня 2014 року останнім поїздом. Цю дату жінка називає особливою, бо її сину в той день виповнився один рік. Сакральною для її родини, продовжує жінка, є й інша дата.
"90 батальйон у складі 81 аеромобільної бригади створили 16 вересня 2014 року. Це — день народження Андрія. І для нього це була значуща дата — він підписав контракт. Тоді їм сказали: "Хлопці, батальйон створюється для того, щоб їхати у Піски та на оборону Донецького аеропорту. Якщо хтось не хоче, ми нікого не змушуємо і все розуміємо. Але він та інші хлопці зробили крок вперед — і всі розуміли, на що вони йдуть", — говорить жінка.
Загибель з дитячим малюнком у кишені
Знайти форму чи берці в той час було дуже важко. Тетяна Ременюк каже: Андрій полюбляв солодощі, і вона часто передавала на фронт випічку. Одного разу до пакунка зі смаколиками додала малюнок від школярів.
"Там було намальоване кошеня. Так склалося, що він і загинув з тим малюнком. Він був у його кишені. Андрій поліг 8 грудня 2014. Зима того року почалася зі снігу. І буквально за два дні до загибелі Андрій каже, що треба санки купити: "Приїдемо, покатаємо Кирюшку на санках з гірки". На жаль, так не склалося. Після поранення він ще був живим, я йому якраз телефонувала в той момент, але він слухавки вже не взяв", — пригадує жінка.
Андрію Ременюку назавжди 28 років. Те, що чоловік боронив Донецький аеропорт, дружина дізналася тільки через рік після його загибелі.
"Нас запросили на нагородження захисників Донецького аеропорту. Я ще здивувалася, чому. Бо Андрій там наче не був. А нам кажуть: "Як це Андрій не був? Він вивозив поранених, возив харчі туди, допомагав весь час, бо говорив, що хлопці в аеропорту були, як у тирі, під постійним прицілом росіян", — говорить Тетяна Ременюк.
"Тоді я жила війною"
Після загибелі чоловіка Тетяна Ременюк вирішила волонтерити для фронту. Сина вона залишала зі свекрухою й возила допомогу в зону бойових дій.
"Хлопці з "Айдару" вивозили з мого села брата і діда. Якби не вони, то мій брат, який зазнав поранення при обстрілі, просто б там загинув. І хлопці прикривали цю колону, якою їх вивозили. Потім ми приїхали у Слов'янськ, бо Андрій там похований, і я зустрілася з батьками хлопчини, який прикривав цю колону. Вони спитали: "Таню, може, ви підкажете? Хлопці десь там за Маріуполем стоять, немає ніякої допомоги — ні кухні, нічого". І у той момент я ухвалюю рішення, що треба зібрати допомогу та везти", — каже Тетяна Ременюк.
З 2018 року Тетяна Ременюк живе у Рівному і продовжує допомагати бійцям на фронті, а також організовує реабілітаційні табори для сімей загиблих та зниклих безвісти військових. Жінка ініціює поїздки в Карпати, бо сама вперше потрапила на одну з таких у 2017 році.
"Тоді я жила війною. Я була дуже агресивна — просто кардинально різна людина. У Карпатах я хотіла залишитися. Ми були у Криворівні, і вперше після смерті Андрія було відчуття, що я дихаю, я у спокої і місці, де відновлююся", — пригадує Тетяна.
Створення реабілітаційного центру в Карпатах - мрія жінки
Ідея заснувати реабілітаційний центр у горах у волонтерки виникла у 2024 році під час поїздки із сім'ями загиблих воїнів до Словаччини.
"Там була будівля, яка нам дуже сподобалася. Я зі своєю подругою подумала: якби таке зробити щось своє у нас. Після табору ми одразу поїхали шукати ділянки. Передивилася дуже багато, і потім випадково два хлопці з Київщини продають три ділянки у Снідавці . Коли ми приїхали, там була Хресна дорога. Я — вірянка. І далі просто бачу величезну красиву ділянку. У мене баба травницею була, ми збирали трави постійно. Я просто як сіла: там квітне іван-чай, там — арніка, а там — дика календула. Кажу: ми більше нічого не шукаємо", — розповідає Тетяна Ременюк.
Загальна площа території — півтора гектара. Аби її придбати, гроші давали сім'ї загиблих та зниклих безвісти військовослужбовців, які одразу підтримали ідею жінки.
"Гроші давали мами, дружини, і навіть діти скидали по 10, 15, 50 і 100 гривень. Також частково спрямовував гроші бізнес і просто небайдужі люди. На той момент вартість була 56 500 доларів, але нам пощастило. Хлопці, які продавали ділянки, хотіли 500 доларів за сотку, але коли вони дізналися, що ми хочемо там зробити, дали знижку. Сказали: "Давайте 350 доларів за сотку". Вони нас чекали пів року. Коли ми купили цю землю, це було "вау", — пригадує Тетяна.
Ділянки у Снідавці волонтери придбали наприкінці 2024. Упродовж 2025 року юридично їх оформлювали, а також працювали над зміною цільового призначення землі. Наразі займаються геодезичними питаннями. Гроші на створення реабілітаційного центру збирає благодійний фонд "River Life", засновницею якого і є Тетяна Ременюк. Таку ж назву жінка мріє дати майбутньому закладу.
"Фонд працює над тим, аби зібрати гроші. Орієнтовно потрібно не менше 3 мільйонів доларів. Це буде передусім інклюзивний заклад, тому що в нас — війна, і є люди з інвалідністю. Це будуть ретрити, психологічне відновлення для родин зниклих безвісти, військовополонених. Це — відновлення для сімей, у які повертаються хлопці після неволі або поранень, їхня соціалізація", — говорить волонтерка.
У реабілітаційному центрі планують посадити мінісад, в якому можна попрацювати із землею, а також завести свійських тварин. Тетяна Ременюк мріє, щоб заклад міг вмістити 100 людей і працював десятки років.
Дивіться нас в YouTube
