Хто і чому стріляв у Спасі березневої ночі 1944-го

Почнемо з того, що на початках березня 1944-го в Спасі ще хазяйнували німці. Звірини на ту пору в хащах і навколишніх лісах розвелося чимало, стріляти її люди не наважувались, боячись зайвої уваги німців до пострілів. Особливо дошкуляли щепам зайці, які прудко бігали по льодяній кірці й так делікатно обгризали бічні гілки яблунь, що гілочки наче хтось обстругував ножиком.

Власники садів, отже, мусили пробуджуватись і серед ночі, пантруючи деревця. Однієї такої ночі вийшов надвір і малий Николка. Що ж побачив і почув хлопчина замість ненажерливих довговухих?

Спочатку неподалік хати пролунали автоматні черги. Потім група озброєних німців побігла в бік хащів з криками: «Фойєр! Шіссен!» Було їх чоловік з п’ятеро. Николка подумав, що напасники стріляють у зайців. Та згодом угледів гурт людей, які саме вийшли з хащів і пішли стежкою через Пагасишин город. Ішли спокійно, аж раптом побігли до Пігулівської вулиці.

Від хащів з’явився ще один гурт людей; мабуть, хотіли з’ясувати причину стрілянини. Спостерігши німців, ці також побігли чимдуж через город до Пігулівської вулиці.

Хоч і припікав ще добрячий мороз, ніч була місячна, тож Николка бачив подальші дії мов на долоні. Зауваживши людей, німці знову закричали своє: «Шіссен! Фойєр!». І побігли навперейми втікачам на Пігулівську вулицю.

Хлопчина забіг у хату, проте спати не хотілось, просидів на лаві під вікном майже до самого ранку. Вулицею німці в село не поверталися. І по центральній дорозі не їхали. Тільки над ранок зі Спаса Горішнього з’явилися сани з одним конем і повернули на Пігулівську вулицю. Їздовий на санях сидів також один. Згодом, за неповну годину, він повернувся вже не сам – на санях лежав чоловік, накритий ліжником. Кінь знову повіз їх на Спас Горішній.

А зранку все про ту злощасну ніч розповів, зайшовши до них у хату, брат Николчиного тата. Він був у гурті чоловіків, обстріляних гітлерівцями. Отже, що робили в хащах молодики, Николчині сусіди? Боячись німецької облави, вони втікали звечора за хащі до тих, хто проживав під лісом. Опівночі, вирішивши, що облавників уже нема в селі, поверталися додому. Та помилились…

Німці були близько, як розповідав татів брат, тому стріляли прицільно. Николу Федусевого вбили зразу ж, решту людей поранили. Вуйка Михайла куля зачепила в плече, кілька куль прошили йому кучму, пролітаючи попри голову. Вижив дивом.

З настанням дня люди рушили на Пігулівську вулицю – побачити все своїми очима. Прийшли до невинно вбитого чоловіка і тата також Николиха Федусева з дочкою Докією. Гірко їм було дивитися на небіжчика, ще вчора здорового, працьовитого й доброго сім’янина…

Ген пізніше з Коломиї прибули гестапівці в чорній уніформі. Зупинилися коло солтиса (голова села) Николи Петра Гаврилишиного, це навпроти Пігулівської вулиці. Довго споглядали пігулівський берег, тоді підійшли до своєї жертви. Народ розбігся хто куди – в рятівні хащі, в ліс… Біля вбитого лишилися Николиха з дочкою, їх гестапівці не чіпали, а зайшли в хату, до якої тягнувся кривавий слід. Де дівся той поранений?! Господар відповів, що не знає. Так побили нещасного, що за місяць віддав Богу душу.

І досі невідомо, кого ж повезли сани до Спаса Горішнього. Казали, начебто пораненим під ліжником був член ОУН, але не місцевий.

…А тепер нарешті щодо обіцяної паралелі з сьогоднішніми складними часами. Ця давня історія, описана М. Соричем, спала мені на думку після того, як випадково почув розмову спаських жінок. У селі підозрюють, що в хатах, де ніхто не проживає, ночують якісь молодики. Нічого з речей не крадуть, але доглядачі за хатами закордонних заробітчан зауважували вдень сліди нічних гостей. Що би то могло бути? – дивувалися жінки.

Могло бути, як з’ясувалося згодом, що в чужій хаті випадково заночував, збившись з дороги, хворий місцевий хлопець. І ще свіжа новина – вночі в село начебто приїздили з ТЦК, забрали кількох ухилянтів. Обійшлося, на щастя, без автоматної стрілянини.

Дмитро Карп’як