…І тут заходить у радянську школу замість Леніна – істинний Бог | Блог Дмитра Карпʼяка

Радили раду сільські вчителі Російська імперія під облудною назвою СРСР дихала на ладан, а з нею, паралічною, постала перед невизначеністю й освітня галузь. У Коломиї це виразно проявилося хоча б у ході серпневих учительських конференцій 1990 р. Звіт про ті конференції подавала тодішня газета «Червоний прапор». Яка теж, до речи, дихала вже на ладан.

Розпочну з конференції районної. Це була навіть не традиційна конференція вчителів з програмовою доповіддю їхнього очільника з відділу народної освіти, аналізом роботи за минулий навчальний рік, відзначенням найкращих педагогічних колективів, передачею досвіду і т. д.

«Бо що таке досвід, - справедливо зазначала кореспондентка газети М. Чорненька, - в умовах, коли здійснюються по-справжньому революційні процеси, відкидаються шаблони і стереотипи?».

Влада просто зібрала у відродженому професійному драмтеатрі директорів і завучів сільських шкіл, спробувавши, наскільки це можливо, прояснити ситуацію.

Потрібно будувати новий тип школи, школи національної - націлювали присутніх як начальник облуправління наросвіти Б. Томенчук, так і заврайвно В. Скільський, заступник голови обласної ради Є. Чучук. Якою має бути ця національна школа? З двома крилами, як образно тлумачив математик і лірик в одній особі Б. Томенчук: одне крило – пісня, традиція, друге – знання. У новому навчальному році передбачено вже поглиблене вивчення рідної мови, літератури, фізики…

У великих школах відкриють гімназійні класи, забезпечивши вільний вступ до них. Бо так є у розвинутих країнах світу. Пріоритет в українській національній школі, наголошували промовці, має належати рідній мові. Вчителям дозволять інтерпретувати навчальні програми,  вибирати чи заміняти вивчення того чи иншого письменника. І релігійну толеранцію потрібно прищеплювати учням. Тобто ознайомлювати не тільки з християнським вченням, але й з Кораном, Талмудом.

«Вони повинні знати більше з історії релігії, ніж ми з вами», — захоплено передбачав майбутнє школи в своєму виступі заврайвно.

Дійшло нарешті до справ суто житейських. Зокрема до того, чи дозволено тепер учителям ходити до церкви? «Хочете – вірте в Бога, - цитує Б. Томенчука кореспондентка, - але утримайтесь від відвідин церкви, коли в селі різні конфесії, неоднорідна маса віруючих. Вчитель у селі – фігура непересічна, і варто йому стати на чийсь бік, як може спалахнути конфлікт». Християнські демократи: ми виведемо школу з пітьми Якщо судити з газетного звіту в  «Червоному прапорі», то серпнева конференція міських учителів була гострішою, з куди тривожнішими нотками, ніж районне зібрання в драмтеатрі. Хоча провідна тема її перегукувалася з виступами сільських педагогів у драмтеатрі – національна школа.

«Вчитися в старших, рідних, вчитися в народу, - казав у доповіді завміськвно Я. Якубовський, - по крупинці збирати те, що, здавалось, пропало, забулося, навіки вмерло – ось головне завдання української національної школи. Виконати національній школі свою почесну місію повинні допомогти світова практика, література і культура».

Інспектор облуправління наросвіти М. Лутчин вважав за потрібне процитувати стосовно цього свого безпосереднього начальника Б. Томенчука: « Я не хотів би, щоб українських дітей визначала тільки вишиванка й червоні шаровари. Я хотів би, щоб наша українська школа піднялася до рівня світової
культури». Зі своїм окремим баченням теми виступила на конференції другий секретар міськкому компартії Л. Швидченко.

Проблем, так виглядало, тут немає, оскільки «вже кілька років у навчальних закладах вдаються до місцевого фольклору». А ось провести межу між освітою і політикою важко. Занепокоєні майбутнім школи в умовах багатопартійности, «комуністи рішуче відкинули право на монополію в будь-якій сфері життя, партія проголосила орієнтацію на пріоритет загальнолюдських цінностей».

Коротше, ніхто з промовців на заперечував потребу національної школи в кращому майбутті українського народу. «Але вступаємо ми нині на цю світлу дорогу незрячими», - підсумовували потім між собою вчителі в кулуарах. Зайшла мова про нагальну потребу – деполітизацію школи. Чи не перший крок у цьому напрямі у місті вже зроблено – демократичний уряд перейменував палац піонерів у Будинок дитячої творчости. На жаль, виступи репрезентантів нових партій відверто розчаровували залу. І республіканці, і демократи взялися повчати з трибуни вчителів, як слід учити дітей. Тут явно перестарався голова християнсько-демократичної партії Д. Данилюк, про якого в місті ходили поголоски як про людину, делікатно кажучи, не дуже витонченого виховання.

«Майте на увазі, - застеріг педагогів Д. Данилюк, — відтепер школою буде керувати Українська християнсько-демократична партія. Вона візьме під свій контроль народну освіту, щоб вивести її з пітьми».

Багато хто з педагогів усе ж не розумів, як саме буде втілена ця деполітизація на практиці. Чи не призведе багатопартійність до боротьби кожної з партій за незрілі дитячі душі? У голови християн-демократів був на це свій резон: а як думає поєднувати своє членство у комуністичній партії заввідділу народної освіти?

Розбурхану емоціями залу намагався заспокоїти заступник голови міськради І. Довганюк. Не буде керувати школою, запевнив він присутніх, жодна з партій, контролювати й керувати має тепер право тільки міська рада, а вона вже безпартійна. Значить і школа має бути поза партіями. Зате присутні в залі були одностайні з приводу переорієнтації освіти на нові духовні цінності, під якими слід було розуміти не коханий товаришкою Швидченко комунізм, а християнство. Таким чином, від 1 вересня 1990 р. у навчальних програмах коломийських міських шкіл з’явиться новий предмет – курс історії релігії.

При греко-католицьких і православних церквах міста розпочали діяти недільні школи, які за бажанням батьків могли відвідувати діти. …Відтоді минуло вже, нагадаю, 36 років. Словосполучення «національна школа» за цей час якось вийшло з ужитку, його замінило инше – «нова українська школа». На добре це чи на зле, однозначно важко відповісти. Тому я не придумав нічого кращого, як розповісти на закінчення про свою випадкову зустріч кілька днів тому з парою на вигляд старшокласників, що, як і я, прогулювалася вечірнім містом.

Порівнявшись з ними, я почув, як хлопець невдоволеним тоном розповідав дівчині:

«Я, бл…, туда більше не поїду, там самі старі баби, там всьо говорит по-російськи, заї…ли, бл….».

Матеріал підготував Дмитро Карп’як