Історія радянської преси в Коломиї | Багряний захід сонця над газетою "Червоний прапор"

Блог Дмитра Карп'яка

Свою журналістську кар’єру я розпочав з прадавніх часів, тобто від 1976-го.

Редакція "Червоного прапора" знаходилась на вул. Коперника (тепер — вул. Коновальця"). Приміщення ділили із залом урочистих подій: міський ЗАГС — на першому поверсі, а місцевий рупор комунізму зайняв другий. Нині ця зграбна споруда, з історичних часів — вілла "Ванда" — цілком і повністю в користуванні Коломийської єпархії ПЦУ.

Читайте більше: Історія вулиці Євгена Коновальця у Коломиї: школи барона Гірша і вілла "Ванда"

Піднімаючись на другий поверх редакції "Червоного прапора", я відчував, пригадую, щось подібне до самоповаги. Це ж я вже не просто позаштатний дописувач до солідної газети, а повноправний журналіст!

"А, то тебе взяли в цю беззубу старушенцію?" - зауважила, пригадую, моя нанашка, колишня фронтова медикиня. 

Але навіть ця їдка характеристика "Червоного прапора" не змогла опустити мене з небес на грішну землю.

Колись, якщо спроможусь, напишу спогади про ті часи суто для своїх синів, онуків і, надіюсь, правнуків. Наразі ж перестрибну на десятиліття вперед.

З небес — на землю колгоспну

Самоповагою тоді, в другій половині 1980-их, від мене вже й не пахло. Не забуду, як ішов зранку до редакції через тодішній парк Кірова (нині Трильовського) – і так не хотілося переступати поріг цієї "беззубої старушенції"! 

Ішов на роботу як за мус. Знову берися, Дмитре, за телефон і обдзвонюй колгоспи в надії написати сяку-таку замітку на першу сторінку завтрашнього номера про трудові успіхи колгоспників чи то "Зорі комунізму", чи "Прапора комунізму"… Останній колгосп дотепники вже напівлегально дозволяли собі обзивати "Припер до комунізму".

Остобісів цей суцільний фальш, ця нескінченна потреба вправлятися в брехні, роблячи авторами брехні тракториста або передову ланкову!

Мій добрий ангел-хоронитель почув мене і явився на допомогу. І то таким чином, що мені вже й не хотілося на перших порах дякувати йому.

Не підійшов "Міністерству правди"

Отже, в міському комітеті компартії дозріли нарешті до необхідности підтримати проголошений Горбачовим курс на "перестройку" і "нове мислення".

З міськкому прийшла в нашу редакцію товаришка із заклопотаним виразом обличчя, яку партія забрала з м’ясокомбінату задля згуртування рядів комітетчиків навколо нового курсу, і влаштувала нам щось на кшталт іспиту.

Розпитувала кожного з нас про те, про се, а коли дійшла черга до мене, голос товаришки Швидченко відчутно посуворішав:

"А чи не скажете нам, яку брошуру планує видати союзне міністерство сільського господарства?"

Відповісти, що Москва ще не радилася зі мною стосовно запланованої брошури, я не наважився, скромно промовчав.

"Атестацію ви не пройшли", - сказала як відрубала начальниця від ідеології.

Це означало, що я можу вважати себе безробітним, комуністична батьківщина не потребує надалі участи в "перестройці" таких кадрів, як я. Атестація на мені й закінчилась, усі, крім мене, полегшено зітхнули. А я, бідолаха, зажурився… Знав, звідки вітер віє, з будинку навпроти редакції - т.зв. Контори Глибокого Буріння...

Але дівка не без щастя, козак не без долі. Радянський союз невдовзі після цієї атестації успішно розвалився, і перший демократичний уряд Коломиї мав потребу саме в таких кадрах, як я. Зрештою, він, цей уряд, і не мав особливого вибору, усі ми, неодемократи, вийшли з тодішнього застійного болота.

Хоча досить про себе, коханого.

Від "Червоного прапора" до "Вісника Коломиї": паралельне існування

1990-го від "Червоного прапора" відбрунькувалася нова газета – "Вісник Коломиї" як орган міської ради. А "Червоний прапор" далі рухався втоптаною колією, нагадував, що настала "73-я річниця проголошення Радянської влади на Україні й утворення Української РСР", запевняв: "Червоний прапор" живе і житиме!"

Тільки ось постало питання: де він тепер житиме? Уже в травні 1990-го міськвиконком анулював договір оренди редакції на приміщення, розташоване на вул. Коперника, 27. Мотивуючи це тим, що "Червоний прапор" перейшов у розпорядження міськкому компартії. Отож "червонопрапорним" дали місяць на те, щоб звільнити приміщення.

"Червоний прапор" розцінив міськвиконкомівське рішення як тиск на пресу й оголосив про створення в редакції страйкового комітету.

Це був чи не перший офіційно оголошений на Коломийщині страйк.

Обмежилися страйкарі тим, що заявили свій протест. Втрутилися прокуратура й держарбітраж, міськвиконкомові довелося пом’якшити свої вимоги.

Вісниківці, які робили свою газету в одній кімнаті на території продринку, зайняли перший поверх будинку на тодішній вул. Коперника. ЗАГС уже на той час звідти вибрався. Відтак "Червоному прапору" залишився другий поверх. Отож нам, неодемократам, варто вже було заспокоїтись і, як по-дружньому радили червонопрапорні, "тільки працювати і боротися за демократичні процеси в місті й районі, за відродження духовної спадщини".

Баталії за приміщення у віллі Ванда

Аж тут держарбітраж висунув до "Червоного прапора" нову вимогу – звільнити все приміщення. А міськрада ще й приписала: звільнити до кінця дня 6 листопада 1990-го. Не без іронії нагадаю, що 7 листопада, комуністи святкували свою жовтневу революцію 1917 р.

Тут-таки "Червоний прапор" попросив допомоги в народного депутата УРСР Степана Пушика.

І... Пушик, демократизм якого не знав міри, звернувся до Коломийської міськради з проханням зберегти приміщення для комуністичної газети. Держарбітраж волею-неволею постановляє передати "Червоному прапору" в оренду дві кімнати на Коперника, 27 і укласти відповідний договір.

Міськвиконком же тримав твердішу лінію. Майже в переддень нового 1991-го він знову зобов’язує "Червоний прапор» звільнити приміщення. Причому негайно, до 1 січня.

Коротше, щоб не забирати в читача дорогоцінний час, "вісниківцям" таки дісталося все приміщення. А "Червоний прапор" незабаром почив у Бозі.

Наостанок – кілька слів про нині покійного головного редактора комуністичної газети Богдана Тимінського, який так довго противився намаганням нової демократичної влади позбутися цих "червоних прапорів" і цих безбожних комуністичних бояр.

Богдан був звичайним собі уродженцем Печеніжина, навіть цікавився краєзнавством, попри явну симпатію до проповідників пролетарського єднання. Хотів би я знати, чи не змінив би він думку про своїх братчиків інтернаціоналістів, якби вони, не доведи Господи, підійшли, окуповуючи Україну, аж під Коломию і не залишили б каменя на камені... ну, скажімо, від музею Гуцульщини і Покуття… 

Дмитро Карп’як

Це був перший випуск у рубриці "Історія преси Коломийщини". Наступний матеріал  буде про "Коломийський вісник". Якщо ви маєте що додати, переповісти чи ілюструвати по цій темі, то радо запрошуємо до листування на нашу електронну пошту kl.informator@gmail.com