Історія з падінням ідола | Як у Коломиї Леніна зносили

Демонтаж пам’ятника Леніну в Коломиї відбувся 17 серпня 1990 року, за рік до проголошення Незалежності України. Коломия стала одним із перших міст в Україні (четвертим за рахунком після Червонограда, Тернополя та Миколаєва Львівської обл.), яке зважилося на такий крок. 

Сьогодні спеціально для читачів Інформатора Дмитро Карп'як розповість, як Коломия позбувалась ідеологічного радянського мотлоху. 

Серпень 1990-го став пам’ятним не лише незвичними конференціями вчителів.

Саме в серпні того року Коломия нарешті позбулася пам’ятника вождю трудящих усього світу, як його пишно величали комуністи, Володимирові Леніну.

Під час знесення статуї цього ідола виявилася ганебна річ – постамент обрамлений плитами з єврейського цвинтаря. Очевидець знесення, Дмитро Карп’як, згадує призабуті деталі тієї події, яка змусила довго говорити про неї не тільки мешканців Коломиї.

Прекрасно пам’ятаю той серпневий вечір 1990-го. Я стояв у гурті людей на площі, загальний вигляд якої був тоді, мушу визнати, трохи привабливіший, ніж нині, й спостерігав за діями працівників комунгоспу. Сталевим тросом робітники обв’язували шию статуї з витягнутою правицею, потім дали кранівникові знак, що все готово, можна тягнути. Це забрало трохи часу, на площу поволі опускалися сутінки. Неочевидець події Степан Пушик чомусь написав пізніше, що пам’ятник зносили «під покровом ночі». Видно, повірив поет комуністичній брехні.

Те, що було далі, вразило місто ще більше. На постаменті виявилися плити з єврейськими написами. Явно цвинтарного походження.

На той час у Коломиї ще діяв міський комітет комуністичної партії, і безіменний кореспондент газети «Червоний прапор» узяв з цього приводу інтерв’ю в секретаря міськкому партії Людмили Швидченко.

«…Я підтримую людей, - запевнила товаришка Швидченко, - які з обуренням сприйняли повідомлення про те, що в постаменті пам’ятника були вмонтовані надгробні плити».

Спробувала б вона сказати щось цілком протилежне! Адже розчарування в політиці комуністичної партії було тоді масовим, тільки з початку 1990-го ряди міської парторганізації покинуло півтораста членів.

«Хоча, - запевняла Л. Швидченко, - це не свідчить про її ослаблення. Навпаки, і ми впевнені, що очищена…» і т.д.

Усю вину за антиленінські настрої суспільства ця товаришка звалювала, звичайно ж, на Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Суслова та іже з ними, що узурпували право трактувати Леніна. Бо сам Ілліч наполегливо заповідав: уся повнота влади має належати Радам, мир – народам, самовизнання – націям, фабрики і заводи – робітникам, земля – селянам. Бракувало ще хіба, додам від себе: а вода – матросам. Такий собі щирий дядечко, а не кат зі своїм жорстоким вченням. От якби люди були культурніші й освіченіші, мріяла в інтерв’ю партійний секретар, вони нізащо не дозволили б новоявленим демократам нищити пам’ятники…

Не стала мовчати в цій ситуації і міська прокуратура. «Під час незаконного демонтажу пам’ятника В. І. Леніну, - написав у тому ж «Червоному прапорі» прокурор міста І. Соя, - розпалились…пристрасті навколо того, що в постаменті виявлено надгробні плити, які стали будівельним матеріалом для спорудження пам’ятника. Стверджується, особливо тими, кому це дуже бажано, що плити взято з кладовища…по вул. Жовтневій. Мовляв, зняли з гробу і побудували пам’ятник вандали».

У прокуратуру викликали тоді кількох осіб. Пенсіонерка І. Гнідан розповіла, що бачила на подвір’ї гестапо, яке містилося в 1942-43 рр. у будинку біля банку (тодішня вул. Чкалова, 5), плити з червоного каменю. З такого ж каменю був викладений і тротуар від вул. Театральної до банку. Окремі плити були надписами догори, єврейською мовою. Ці плити завезли з єврейського цвинтаря на вул. Радянській (тепер – Петлюри).

«Під час німецької окупації, - запевняв прокурор, - це кладовище було зруйноване, надгробні плити використовувалися для вимощення дворів і тротуарів».

Ще один свідок, З. Мельник, розповів, що спорудженням пам’ятника керував головний архітектор міста Боднарук, а обробляли камінь якісь приїжджі брати Зрайки. Частину червоного каменю завезли з Городенківського району, його використали при будівництві постаменту під шубу. Звідки ж завезли надгробні плити, З. Мельник пояснити не зміг.

«Отже, об’єктивно встановлено, - зробив висновок прокурор, - що плити, виявлені при демонтажі пам’ятника В. І. Леніну, завезено під час його будівництва не з кладовища». Однак «це не виправдовує тих, хто будував пам’ятник…з надгробних плит з епітафіями про померлих. На всі мірки – це святотатство».

Прокурор дружив, пишучи таке, з логікою?

Рішення міської ради народних депутатів про знесення пам’ятника Ленінові опротестував прокурор области. Прокуророві міста нічого не залишалося додати в газетній статті, як хіба звинуватити депутатів міськради в невмінні робити висновки з далекої і не дуже історії. І запевнити читачів, що розслідування триває, далі, так би мовити, буде.

Але далі вже не було. Принаймні я не чув і не читав. Тарас, у всякому разі, стоїть у середмісті непорушно. І дав би Бог, аби його пам’ятник могло споглядати ще не одне  покоління коломийців.

Дмитро Карп’як   

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Битва за молоко: чому занепав коломийський сирзавод
• Чи могли Коломия з Воскресінцями утримати український Чорноморський флот? Історійки з 90-х
• Президентське полювання у Шепарівському лісі | Правдива історійка з лихих 90-х
• Лихі 90-ті у Коломиї| "XXI століття Коломия зустріла небаченим сплеском злочинности"