Австрійські казарми, катівні НКВС, гардинна фабрика, мистецький простір, а тепер — перспектива приватизації та нової забудови. Історичний комплекс на бульварі Лесі Українки в Коломиї досі в центрі суперечки. Міська влада спочатку ініціювала внесення майна до переліку об’єктів приватизації, а згодом заявила, що самі казарми продавати не збирається. Натомість гаражі можуть піти з молотка під забудову. Та на частину цих приміщень претендує коломиянин Михайло Бережницький, який стверджує, що законно придбав їх понад 20 років тому. Міський голова тим часом стоїть на своєму: гаражі самовільно захопили і перешкоджають доступу до комунального майна.
Що стоїть за намірами міської влади, кому насправді належить майно та чи вдасться зберегти історичний комплекс? Розбирався Інформатор Коломия.
Сірі будівлі на бульварі Лесі Українки, 32 та 34, навряд чи можна назвати найвишуканішими пам’ятками австрійської архітектури в Коломиї. Проте за непримітними фасадами прихована історія, що охоплює понад століття.
Колись це був єдиний комплекс, до якого входили два великі корпуси, прохідна, гаражі, склади, майстерні та виробничі приміщення.
Нині в центрі уваги — будівля на бульварі Лесі Українки, 34, площею 1225 квадратних метрів, гаражі площею 380 квадратних метрів та прохідна на 7,4 квадратного метра.
Роками майбутнє цих споруд залишалося невизначеним. У 2024 році розпочалася процедура передачі корпусу № 34 та гаражів позаду нього з обласної власності до комунальної власності Коломийської громади.
У 2025 році процес завершився. А вже у 2026-му міська влада спробувала включити нерухомість до переліку об’єктів, що підлягають приватизації.
Саме тоді постало питання: хто і з якою метою може придбати історичні споруди? Чи збережуть їх, чи звільнять територію під нову забудову?
Особливого значення це питання набуває з огляду на розташування комплексу — фактично в центральній частині Коломиї, де земля має значний інвестиційний потенціал.
Історія цих будівель водночас цікава й трагічна.
Комплекс звели за часів Австро-Угорської імперії. Спочатку тут розташовувалися казарми, призначені для вищого офіцерського складу.
Згодом приміщення отримали зовсім інше призначення. За радянської влади тут діяли слідчий ізолятор і пересильна в’язниця НКВС.
Більше у статті: Всередині тюрми НКВС: що приховують мури коломийської катівні на бульварі Лесі Українки
Свідчення того періоду, за словами Михайла Бережницького, збереглися донині. Усередині споруд можна побачити тюремні нари, санвузли, а поряд — старовинний паркет, що залишився від попередньої епохи.

За спогадами старожилів, у внутрішньому дворику комплексу відбувалися страти. Про трагічні події нагадує меморіальна таблиця.
У середині XX століття будівлі отримали нове життя: тут запрацювала Коломийська гардинна фабрика. Згодом виробництво розширили, збудувавши додатковий корпус.
Після занепаду підприємства комплекс поступово втрачав своє первісне призначення, а його приміщення переходили до різних власників.
Зокрема, корпус на бульварі Лесі Українки, 32, викупили ще понад два десятиліття тому. Верхні поверхи облаштували під житло, а на першому відкрили заклади громадського харчування та офіси.

В іншій частині колишнього виробничого комплексу свого часу розміщувалися склади недоторканних запасів медичного майна.
Історія приватизації майна Коломийської гардинної фабрики почалася ще на початку 1990-х років.
Наприкінці 1993 року регіональне відділення Фонду державного майна уклало договір продажу частини майна цілісного майнового комплексу фабрики.
Вартість проданого майна становила понад 1,8 мільярда карбованців, що за перерахунком відповідало приблизно 51 тисячі доларів США.
Загальну вартість комплексу в договорі визначили на рівні майже 2,7 мільярда карбованців — близько 77 тисяч доларів за тим самим орієнтовним перерахунком.

Документ підписали начальник відділення Фонду державного майна та голова ради орендарів орендного підприємства «Серпанок» Коломийської гардинної фабрики.
Згодом підприємство «Серпанок» трансформувалося в акціонерне товариство закритого типу «Коломийська гардинна фабрика».
Однак економічні кризи не оминули підприємство. Приблизно через десятиліття акціонерне товариство збанкрутувало.

За розповіддю Михайла Бережницького, в умовах фінансових труднощів акціонери продавали свої акції за безцінь, а контрольний пакет зрештою опинився в руках київського підприємця.
Водночас частина нерухомості залишилася у власності коломиян.
Михайло Бережницький стверджує, що у 2004 році придбав частину майна колишньої гардинної фабрики. Зокрема, йдеться про гаражі, ворота, браму, прохідну та окремі інфраструктурні об’єкти.
На підтвердження своїх слів чоловік демонструє договір купівлі-продажу й відповідні акти.


За словами Бережницького, майно було викуплене законно, тому нинішні претензії міської влади він вважає безпідставними.
Власник переконує, що міський голова Богдан Станіславський бачив договір купівлі-продажу, однак не взяв його до уваги, коли постало питання про подальшу долю приміщень.
Бережницький звинувачує міську владу в намаганні заволодіти гаражами, які, за його твердженням, перебувають у приватній власності понад 20 років, а згодом продати їх для забудови.
Він також розповідає про пропозицію міського голови продати частку майна, що належить родині Бережницьких.

Натомість Богдан Станіславський висуває зустрічні звинувачення: за його версією, Бережницький самовільно зайняв частину майна громади та здійснював неузаконене будівництво. Ба більше, прямо на сесії Коломийської міської ради очільник громади оголосив, що Коломийська міська рада звертатиметься до поліції.
Звернення і справді є, але не від місцевої влади, а від мешканки сусідньої громади: за заверненням жительки Великої Кам'янки Костишин Любові Тарасівни у квітні 2026 року внесено заяву до єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками самоуправства. Наразі факт не доведений
Отже, сторони мають принципово різні позиції щодо правового статусу нерухомості.
Ключовим у цій суперечці є не лише факт наявності договору купівлі-продажу, а й те, які саме об’єкти він охоплює, як визначені їхні межі та за ким нині зареєстроване право власності. Саме ці обставини потребують детального документального з’ясування.
Частину придбаних приміщень Михайло Бережницький облаштував під культурно-мистецький простір «Світовид». Тут також обладнали житлові кімнати.
Упродовж років у «Світовиді» працювала кав’ярня, відбувалися концерти, виставки, кінозйомки та інші культурні події. Діяла театральна студія, а приміщення орендували для освітніх і творчих потреб.

Таким чином колишній військово-промисловий комплекс почав перетворюватися на місце зустрічі митців, громадських діячів та відвідувачів.
Однак, за словами Бережницького, йшлося не лише про локальний культурний проєкт.
Михайло Бережницький розповідає, що історичними казармами зацікавилися нащадки династії Габсбургів, до якої належав австрійський цісар Франц Йосиф I.
За його словами, обговорювалася можливість відновлення історичного комплексу та створення на його базі культурно-історичного хабу.
Бережницький наголошує: попри поважний вік, австрійські будівлі добре збереглися й можуть використовуватися ще багато років.

На його думку, такий проєкт мав би не лише історико-культурну, а й інвестиційну цінність для Коломиї. Відреставровані казарми могли б стати простором для культурних заходів, туризму та міжнародної співпраці.
Водночас конкретний формат можливої участі нащадків Габсбургів, обсяг інвестицій та наявність офіційних домовленостей потребують окремого підтвердження.
Повномасштабне російське вторгнення поставило реалізацію задуму на паузу.

Та коли міська влада порушила питання приватизації казарм, дискусія щодо їхнього майбутнього відновилася.
У «Світовиді» відбувся форум, присвячений збереженню історичної архітектури Коломиї. Учасники говорили про необхідність цілісної концепції розвитку історичних будівель, залучення фахівців та відповідального ставлення до архітектурної спадщини.
Головне питання залишилося відкритим: чи готова громада відстоювати збереження споруд, а міська влада — шукати для них призначення, яке не передбачатиме втрати історичної цінності?

Міський голова Коломиї Богдан Станіславський у коментарі Інформатору пояснює: рішення виставити історичне майно на приватизацію було способом привернути увагу громадськості до проблеми його подальшого використання.
За його словами, продавати сам корпус колишніх австрійських казарм міська влада не планує. Будівля має залишитися в комунальній власності.
Натомість інша доля чекає на гаражі та частину території позаду історичного корпусу. Їх міська влада розглядає як майно, яке можна реалізувати через аукціон для подальшої забудови.

Саме тут і виникає суперечність. Адже Михайло Бережницький наполягає, що частина гаражів та допоміжних приміщень уже давно перебуває у приватній власності.
Проте Богдан Станіславський має іншу позицію. Він звинувачує Бережницького у самовільному захопленні комунального майна та неузаконеному будівництві.
Сам Бережницький такі звинувачення відкидає. Він переконує, що документи на придбану нерухомість існують, а міський голова з ними ознайомлений.

Отже, поки одна сторона говорить про захист комунальної власності, інша заявляє про зазіхання на приватне майно.
Паралельно з дискусіями про приватизацію вирішувалося питання земельної ділянки під історичним комплексом.
У жовтні Коломийська міська рада ухвалила рішення про її поділ на дві частини: орієнтовною площею 0,0980 га та 0,0953 га.
Таким чином територію безпосередньо під казармами відокремили від ділянки, пов’язаної з гаражами та іншими господарськими спорудами.
Міський голова запевняє, що самі казарми залишаться у власності громади.
Ба більше, він уже озвучив можливе призначення історичної будівлі. За задумом Богдана Станіславського, тут можна було б розмістити міський архів та музейні фонди.
Мер стверджує, що технічний стан приміщень дозволяє використовувати їх для таких потреб.
Однак виникають питання: чи проводили фахове обстеження будівлі, чи розраховували вартість ремонту та пристосування приміщень під архів, чи передбачені відповідні кошти в бюджеті громади?
Адже зберегти історичну споруду на папері — одне. Забезпечити її належне утримання, реставрацію та подальше використання — зовсім інше.
Михайло Бережницький переконаний, що історичний комплекс заслуговує на значно амбітніше майбутнє.
Він нагадує, що казарми зведені ще за часів цісаря Франца Йосифа, добре збереглися та становлять інтерес не лише для місцевих краєзнавців, а й для нащадків імператорської династії.
За словами Бережницького, представники родини Габсбургів зацікавилися можливістю відновлення комплексу та його перетворення на культурно-історичний простір.

Такий проєкт, вважає чоловік, міг би залучити інвестиції, туристів і нові культурні ініціативи.
Однак найбільше його обурюють наміри міської влади щодо гаражів.
Бережницький стверджує, що понад 20 років тому він законно придбав частину майна колишньої фабрики, зокрема гаражі, прохідну та інші об’єкти. На підтвердження показує договір купівлі-продажу.
За його словами, Богдан Станіславський бачив ці документи, проте знехтував ними.

Крім того, Бережницький розповідає, що міський голова пропонував родині продати належну їй частку нерухомості. Тепер же, за твердженням чоловіка, міська влада намагається представити приватизоване майно як комунальне, щоб згодом реалізувати його під забудову.
Бережницький розцінює такі дії як спробу позбавити родину власності.
Водночас встановити, кому належать спірні гаражі, можна лише після зіставлення договорів купівлі-продажу, технічної документації, реєстраційних даних та рішень про передачу майна громаді.

На думку Бережницького, коломияни не повинні допустити знищення історичного середовища заради нової забудови. Він переконаний, що громада здатна відстояти казарми та домогтися збереження комплексу.
Пояснення міського голови про те, що внесення казарм до переліку об’єктів приватизації мало лише привернути увагу громадськості, залишає низку запитань.
Чому для початку дискусії про майбутнє історичної нерухомості знадобилася саме процедура приватизації?
Адже міська влада могла ініціювати громадські слухання, запросити архітекторів, реставраторів, істориків, підприємців та потенційних інвесторів. Обговорити можливі варіанти використання комплексу, прорахувати витрати й представити громаді конкретну концепцію.

Натомість спочатку постало питання можливого продажу, а вже після суспільного резонансу з’явилися запевнення, що самі казарми залишаться громаді.
При цьому питання гаражів та землі під ними нікуди не зникло.
Фактично йдеться про два взаємопов’язані питання: збереження історичної будівлі та можливість забудови частини території колишнього комплексу.
І якщо стосовно казарм міський голова вже озвучив намір зберегти їх у комунальній власності, то щодо гаражів позиції сторін залишаються протилежними.
Колишні австрійські казарми пережили зміну імперій, дві світові війни, радянські репресії, промислову добу та приватизацію 1990-х.
Тепер їхнє майбутнє залежить від рішень місцевого самоврядування, правового врегулювання майнового конфлікту та позиції громади.
Міський голова запевняє, що історичний корпус не продаватимуть. Проте частину території з гаражами планують віддати під забудову.
Михайло Бережницький наполягає, що частина цього майна вже понад два десятиліття має законних приватних власників. Водночас пропонує розглядати історичний комплекс як перспективний культурно-інвестиційний проєкт.
Поки що остаточних відповідей немає.
Чи справді міська влада від самого початку планувала продати лише господарську частину комплексу? Чи рішення зберегти казарми стало реакцією на суспільне невдоволення?
І головне — чи не перетвориться продаж гаражів на перший крок до масштабнішої забудови території, яка має історичну цінність?

Земля в центральній частині Коломиї, без сумніву, може становити значний інтерес для забудовників. Однак інвестиційна привабливість ділянки не повинна підміняти питання законності майнових рішень і збереження архітектурної спадщини.
Чи завершиться цей казармений вальс збереженням історичного комплексу, чи черговим земельно-майновим конфліктом — покаже час.
А наразі Інформатор продовжує стежити за розвитком подій.

Це дослідження проведене в рамках трирічного проєкту «Посилення громадського контролю в Україні» (Boosting Citizens Watchdogs in Ukraine), що виконується IWPR у партнерстві з Інститутом розвитку регіональної преси за підтримки Норвезького агентства з розвитку та співробітництва Norad.