Кіно — це простір, де говорять світлом: інтерв’ю з режисером В’ячеславом Бігуном
Сьогодні, 28 грудня, у світі відзначають Міжнародний день кіно — свято мистецтва, яке вже понад століття формує уявлення про світ, передає емоції та розповідає історії, близькі мільйонам людей незалежно від кордонів і часу.
Розповідає Інформатор Коломия, посилаючись на Інформатор Івано-Франківськ.
В’ячеслав Бігун є членом Європейської кіноакадемії та очолює Наглядову раду Української гільдії режисерів. Із 2019 року його називають найтитулованішим українським режисером, а сьогодні — одним із найбільш номінованих у світі. У його фільмографії — десятки документальних і художніх робіт, серед яких "
"Кіно стало тим простором, де можна говорити світлом. І відтоді мені складно уявити себе без нього", — наголошує Вʼячеслав.
Цієї осені стрічка режисера "Незабуте. Руслан", присвячена франківцю Руслану Ганущаку, отримала спеціальну відзнаку "Голос України" на міжнародному фестивалі MYTH: Social Impact Film Award. Для автора це не лише професійне визнання, а й ще одна можливість говорити про Україну мовою кіно.
– Як ви вирішили стати кінематографістом?
– Спочатку здавалося мені, що світ формується зі слів. Але з часом зрозумів: є ще світло, тіні й інша тиша між ними. І вони промовляють глибше. Вивчав право, мови, працював у Європейському суді, писав тексти, як науковець, журналіст, публіцист – понад 600 публікацій. Але одного дня відчув: словам бракує дихання.
– Будучи юристом та режисером, як вам вдається поєднувати ці дві діяльності у житті?
– Для мене це два береги однієї річки. Право – про мислення і відповідальність, а кіно – про свободу й почуття. Я більше у праві науковець, ніж практик, але досвід допомагає. Як-от досвід у Європейському суді допомагає створювати фільми про права людини. Це знання про те, як виглядає справедливість – і як вона болить.
– Над чим працюєте зараз?
– Є великий проєкт, який уже бачать глядачі в Україні, і за кордоном. У титрах немає мого імені, і так має бути – це колективна справа. Подібного масштабу в Україні ще не створювали, і це вже вивчають як явище.
А наші фільми (українські – ред.) продовжують жити: покази щомісяця, понад 170 фестивалів, сотня відзнак. Найбільша кількість номінацій у світі для одного автора – теж факт, який працює на українське кіно.
Ідеї ростуть – як весняні квіти. Часом це історії про людей із великим серцем і тих, хто вміє тримати світло навіть у темряві. Як-от фільми про воїнів Руслана Ганущака, Олега Куцина, для обох, між іншим, тісно зв’язана із Галичиною.
– Які ідеї для нових фільмів зараз вас «хвилюють»?
– Ідеї — це живі істоти, кажуть філософи. Вони приходять і йдуть, й у ці моменти важливо бути «вдома». Мої неігрові фільми народжуються з життя, а ігрові — з уяви. З 2014-го зняв близько 15 стрічок, так чи інакше повʼязаних із війною. Вони прагнуть бути поетичними. Бо режисери — це поети сьогодення.
«Якби Сковорода, Шевченко чи Леся Українка жили в епоху кіно — вони були б кінематографістами»
– Ви також є творцем фільмів у жанрі фолк-кіно: що це за жанр і чому він важливий?
– Видно, це термін від кінознавців. Для мене це повернення до коренів. У мене близько 20 фільмів про Закарпаття — людей, мову, життя, музику, історію краю. Діалекти часто просять субтитрувати, але нехай це буде привід прислухатись. Бо ці голоси уже стають історією — а кіно продовжує їхнє життя.
– Який з ваших фільмів залишив найбільший слід у теперішній кар’єрі?
– Сподіваюся, цей фільм ще попереду. З відомих — «Серце мами Гонгадзе», «Сильні духом», «Остання зйомка», «Найближчі до Бога». З-поміж 55 фільмів є кілька віхових. Наприклад, перший ігровий фільм — це екранізація Довженка «Мати. В імʼя мільйонів». Мене відмовляли: «Перший фільм — і одразу Довженко? » Але мільйони переглядів (пишуть, що це перший український фільм, який набрав мільйони переглядів) кажуть самі за себе.
– Які фільми вас надихають?
– Ті, що торкаються серця. Ті, що можуть зцілювати. Чи, хоча б, вгамовувати біль. Подивимося, наскільки якісно й кількісно зможу сам створити таке кіно.
– Ви знімаєте важкі історії. Як проходите через це?
– Кожна історія — дзеркало. Неможливо залишитись осторонь. Бували дні, коли я «був» на кількох похоронах поспіль. Бачив тисячі травмуючих відео. Є імунітет юриста, але психіка — тонка річ. Працює несвідоме, підсвідоме. Є травма свідка. Рятує психологічна підготовка і розуміння: кіно може бути зціленням — і для героїв, і для глядачів, і для мене.
– Чим відрізняються сучасні режисери від режисерів 2010-х років?
– Сьогодні ми бачимо світ гостріше. Бо живемо в епоху змін і війни. Техніка стала доступною — кіно стало демократичним. Але виросла й відповідальність: ми фіксуємо історію, яку будуть «дивитися нашими очима» наступні покоління.
– З якими на вашу думку викликами стикається українське кіно сьогодні?
– Найбільший — вижити у професії. З 2014 року, початку російсько-української війни, близько 200 авторів фільмів покинули Україну. Хтось розквіт у світі, хтось — зник. Хтось звідти відкрився. Наприклад, хто 6 міг подумати, що громадянин України з російським прізвищем, який живе за кордоном, отримає «Оскар» за фільм про Україну.
– Чи можна сьогодні побачити у кінотеатрі якісне українське кіно?
– Пізнайте самі. Воно проростає крізь камінь. Є авторське, жанрове, документальне. У нас навіть є режисери, які спеціалізуються, можна сказати, на якісних підробках голівудського кіно. Документалістика навіть стала касовою під час війни — і це нове явище. Головне — бути відкритим. Прийти й побачити.
– Що ви можете порадити молодим українським режисерам?
– Творити попри все. Ризик помилитися — великий, але шанс створити щось важливе — теж. Наші попередники часто не мали такої можливості. Тому творіть. І ваше кіно, як добре вино, з роками лише набиратиме смаку.
– А які фільми порадите переглянути, зокрема молоді?
– Є два підходи. Перший — для легкості і спілкування. Другий — для розвитку й зцілення. Можу скласти перелік персонально — 6о кіно, як ліки, треба добирати індивідуально. Хоча кіно може бути й вітамінами, джерелами дофаміну. Ми живемо в часи, коли люди самі можуть створювати фільми для себе. І це чудово.
– Чи є місце російському кіно на міжнародній платформі з огляду на сьогоднішні реалії?
– Російська культура давно стала зброєю. Кіно — один із інструментів впливу. Тому ми маємо тримати оборону. Але не зациклюватися. Українська культура – самодостатній і повний світ. У ньому можна бути собою, бути почутим, коханим і бажаним.
Слідкуйте за нами в Instagram
