"Майстерня GonTa": де гуцульська традиція зустрічається з сучасністю

Інформатор Коломия поспілкувався з Ілоною Ходан, співзасновницею майстерні.

Тарас та Ілона Ходани – молоде подружжя митців з Косівщини, власники майстерні GonTa. Вони заснували її у 2016 році. Чоловік походить з родини різьбярів, а його батько Богдан заслужений майстер народної творчості України. Тому син мав у кого перейняти талант, адже коли ростеш у середовищі митців, то природно, що станеш одним із них. Тарас закінчив Косівський державний інститут декоративного мистецтва та почав виготовляти деревʼяні метелики.

Згодом випадкова зустріч з подругою у Львові підштовхнула його на новий етап життя. Вона розповіла йому про таку річ, як дерев’яна сумка. Цією ідеєю він загорівся. Приїхавши додому, Тарас почав промальовувати ескізи перших моделей сумок. З того часу бренд став популярним. Метеликів вони вже давно не виготовляють, проте роблять сумки з дерева ручної роботи, прикраси, посуд та декор для дому.

Ви фактично вдихнули нове життя у гуцульське різьблення. Ви більше себе відчуваєте традиційними майстрами чи сучасними дизайнерами?

Я б це назвала так - традиція і новизна. Саме в цьому гасло нашого бренду. На основі досвіду і мудрості поколінь, можна побудувати щось нове, сучасне з вже існуючою основою. Ми відтворюємо як гуцульські орнаменти, так і додаємо елементи свого бачення. Тобто воно поєднується, і в результаті виходить дуже органічно.

Як ви вирішуєте — де межа між “шануванням традиції” і “осучасненням”?

«Шанування» – це про те, що в основу покладено традиційні мотиви гуцульської різьби, а вже від них нашаровується процес «осучаснення». Тобто ми використовуємо анімалістичну символіку: пташки, лисички, єнотики, голуби. Традиційна гуцульська різьба виглядає по-іншому - там більше ліній. Тому це десь перехід з одного в друге, я б це так назвала.

Хто з Вас займається дизайном майбутнього продукту, а хто втілює його в життя?

Ми це робимо разом. Я не втілюю, я більше майстриня слова, а чоловік своєї справи. У нас це розмежовано, але рішення по тому, які моделі ми впроваджуємо спільні: є такі, що суто йшли від мене, є такі, що від чоловіка. Інколи ми разом сідаємо, він промальовує ескіз, а після ми разом вирішуємо: що додати, що забрати, як воно буде поєднуватись. Я б це назвала спільним. Але звичайно його роботи значно більше, бо він і мислить як митець, і є майстром своєї справи. Я - лікарка, але в мене є своє бачення краси, тому ми це можемо поєднати.

Чи є у вас історія про клієнта, яка вас особливо зворушила чи надихнула – наприклад, чи створювали ви колись щось “на замовлення” з особливою історією — із дерева з родинного саду або на згадку про подорож?

Точно є така, яку одразу згадала. Це було, коли почалася повномасштабна війна — у перші пів року війни. Нам написала жінка, яка евакуйовувалася з Харкова, де були страшні обстріли. В евакуаційний потяг жінка взяла свої документи, мінімальну кількість одягу і нашу деревʼяну сумку. Для мене це було надзвичайно зворушливо, і в той момент я зрозуміла, що ми робимо щось важливе. Те, що людям хочеться взяти у стресових ситуаціях з собою в евакуаційний потяг. Коли ти їдеш просто в невідомість, то береш найцінніше, і це була наша сумка... Для мене це така показова історія. Розчулює, коли військові замовляють наші вироби своїм коханим. Це дуже щемко. Хочеться, щоб війна закінчилась, щоб було по-іншому, але, на жаль, ми живемо в таких умовах.

Чи хотіли б ви, щоб колись ваші вироби вивчали в музеях як приклад “сучасного гуцульського дизайну”?

Я не знаю, як на мене, музеї —  це поки не наш рівень. Це далеке-далеке майбутнє. В умовах, в яких ми зараз живемо, складно щось прогнозувати. Можливо, цим би могли надихатися студенти художніх вишів України й брати наші вироби собі за приклад, за основу. Про музеї —  ми ще дуже молоді. Хоча, все можливо.

Чи буває у вас “творча криза”? Як ви це долаєте?

Буває вигорання. Ми багато працюємо насправді, останні роки особливо. Якщо ти в умовах війни маєш можливість працювати, то треба працювати для того, щоб підтримувати військо. Це наша головна мотивація —  продовжувати. Вигорання стається. Раніше ми більше дозволяли собі виходити на природу, в гори поїхати, щоб переключитися на вихідні. Зараз рідше. Цього інколи достатньо, щоб урівноважити свій внутрішній стан і продовжувати. Це така складна психологічна тема. Ми не можемо собі дозволити розслабитися і відпочити, бо знаємо, що треба продовжувати працювати, адже хтось зараз тримає оборону. Але це завжди про природу: чи це річка, чи ліс, чи є можливість десь на 2 дні вибратися в гори. В умовах війни звучить, як мрія. Колись ми могли вириватися з дому на пів тижня.

Знаю, що ви з Тарасом щомісяця віддаєте п’яту частину для потреб війська. Це такий принцип чи як?

Це ні мало, ні багато. Але маленькі частинки такої допомоги вкладаються у велику справу. Ми донатимо і на такмед, і на закупівлю дронів, автомобілів. Куди воно потрібно. Ясно, що всім допомогти неможливо. Не так часто нині люди хочуть витрачати гроші на таку річ, як деревʼяна сумка, але ми маємо можливість заробляти, значить треба донатити. Даємо наші сумки як лоти на аукціони, і це збирає кошти. Інколи ми робимо збори-розіграші, де даруємо наші популярні моделі сумочок, і це також приносить результат.

Я переконана, що якщо бізнес працює в умовах відносного спокою, то донат – це не право, а обов’язок?

Що б ви порекомендували покупцю, який вперше стикається з вашою продукцією?

Тут складно насправді, бо в нас бувають випадки, коли люди обирають певну модель і приїжджають сюди до нас, бо хочуть познайомитися наживо. Жінка їде за абсолютно іншою сумкою, бо вона помацала її і поміряла, але при зустрічі їй до душі припала зовсім інша. Ми їздимо на ярмарки, і це також момент, коли люди можуть подивитися. Потрібно обирати серцем, не привʼязуватися до суто вишитого одягу або інших елементів. Сумка - це повсякденний аксесуар. Я би порадила оглянути все й обрати серцем. Але ми завжди готові обміняти, хоч це буває дуже рідко. Люди, чи то з першого разу попадають на свою, чи як. Часто пишуть, що наша сумка була дуже довго у їхньому списку бажань, і от нарешті ця мрія вдіснилась. У нас був військовий Сашко з Херсонщини. Він протягом другого року повномасштабної війни замовив 6 або 8 сумок. І в якийсь момент в його дружини було більше сумок, ніж у мене. У результаті цей Сашко ще й приїхав до нас у гості. Одного дня він написав: «Я у відпустці, і я біля Косова. Ставте чайник!» Після цього ми ще разом у гори поїхали. Ось так от працює.

Історія майстерні Gonta вражає тим, як майстерно українські митці поєднують традиційне з сучасним. У кожній сумці прослідковується родинна історія, частина української душі та любов до жінки.

Мабуть, це і є найбільшою загадкою для світу: як українці у темні часи зберігають світло у своїх душах, як ми не відвикли тягнутися до прекрасного, цінувати його, ділитися.

Матеріал підготувала Віолетта Павлюк

Читайте нас у Facebook

Завжди оперативні новини Коломиї. Підпишись 👇

ПІДПИСАТИСЯ