На його рахунку було десятки збитих ворожих дронів: історія загиблого Героя України Василя Матійчука з Косівщини

Інформатор Коломия з посиланням на матеріал Укрінформ розповідає історію захисника.

Василь Матійчук народився у селі Хімчин, що на Косівщині. Дитинство хлопчика пройшло з бабусею та дідусем. Згодом Василь отримав професію журналіста, та війна внесла свої корективи у життя чоловіка. З початком повномасштабного вторгнення він став на захист рідної країни. Під час служби в ЗСУ його наполегливість врятувала побратимам не одне життя... Василь Матійчук загинув 8 квітня 2023 року від ворожого дрона поблизу села Малинівка Запорізької області у 32 роки. 

ІСТОРІЯ ЗАХИСНИКА

Коли Василеві було 8 років, батько залишив родину, а мама працювала у Чехії, тож за ним та сестричкою доглядали бабуся й дідусь. Ще тоді вирізнявся розсудливістю та сміливістю, завжди виконував не лише шкільні завдання, але й домашні обов’язки. Багато читав і дуже любив футбол.

«Футбол у Васі був з дитинства. Він собі сам купив шкіряного м’яча за всі гроші, які наколядував. От хлопці на брамі вже чекають Василька, а бабуся каже йому, що треба ще  помогти і він швиденько порався по господарству, аби скоріше вийти з м’ячем… Він був простий, веселий. А ще дуже любив жартувати. Я ось недавно знайшла його грамоту «Найкраща усмішка», яку Вася отримав у Київському міжнародному університеті, де він вчився на журналіста», - розповідає мама Василя Любов. 

На незалежному тестуванні після школи він отримав найкращі бали, чим здивував усіх у школі, бо ж не був відмінником. Згодом вступив до столичного вишу й вже з першого курсу писав для газети «Український футбол».

«А потім Василь ще пішов вчитись у Львівський національний університет імені Франка. Але я  хотіла, аби він був ближче біля мене і змусила його ще навчатись у Чехії, на факультеті англійської та чеської мов. Хотіла, аби він там працював журналістом. Та якось приходжу з роботи, а на столі записка: «Мамо, я поїхав додому». Потім пояснив, що кращої країни для нього, ніж Україна, у світі немає», - говорить пані Любов.

У Києві Василя застала повномасштабна війна.

«Тоді по всій Європі розійшлася новина, що в Україні війна. Страшно, я хвилююсь. Дзвоню Василю, питаю, де він. А син каже, що стоїть у черзі до військкомату і йому ще треба пройти майже 300 метрів, аби записатись у Тероборону», - пригадує мама.

У столичну тероборону Василя не взяли ні з першого, ні з другого разу. Мама захисника пригадувала, у перші дні війни він з усіма переховувався у столичному метро. Розповідав, що там у нього на очах народилась дівчинка. На емоціях знову рушив до військкомату – пішки пройшов 12 км, але знову отримав відмову.

Після цього Василь повернувся додому і вже тут подався на війну добровольцем.

Вже у ЗСУ Василь категорично відмовився від професії діловода, дуже хотів стати десантником. Через це навіть отримав позивний «Десант». 

Василь пішов на навчання з управління дронами й з травня 2022 року був аеророзвідником у складі 74-го окремого батальйону 102-ї окремої бригади територіальної оборони поблизу Гуляйполя на Запоріжжі.

Побратими називали його «очима бригади».

Мамі воїн надсилав короткі повідомлення: «Все добре». Але зі своєю дівчиною ділився записами, які робив в окопах. Ці спостереження солдата стали основою для книги «Подорож на Південь», яку він планував видати після війни. До річниці загибелі Василя книгу власним коштом надрукувало косівське видання «Писаний камінь» у кількох примірниках, які розібрали рідні та побратими хлопця.

«Маленька замітка 30.12.2022 року. Напередодні Нового року! Не писав давно, руки трохи трусяться, в голові шум, але все ж хочеться зафіксувати цю емоцію саме такою! Емоції… Лише емоції. Злість (ненависть), спрага… Пустота… Артобстріли на війні звична справа, ходимо між снарядами регулярно, хтось вважає, що він щасливчик, хтось, що Бог його оберігає – у кожного своя версія, але сьогодні все вийшло по-іншому. На моїх очах хлопці «зловили» снаряд – видовище малоприємне, одному відірвало ногу, іншому випотрошило нутрощі. В той момент руки заніміли, піт залив очі, язик відмовився говорити! А тіло - виконувати будь-які елементарні дії, ситуація вимагала діяти негайно, вибір для мене не легкий! Обидва живі, обидва хочуть жити і благають про допомогу. Ще ніколи не було так важко…Вибір, як мені здалося, кому і як жити, приймав я. На щастя, нас почули інші побратими і ситуація вирішилась максимально добре… Обидвох вдалося госпіталізувати, сподіваюсь, хлопці будуть жити», - йдеться в одному з дописів Василя.

Пані Люба згадує, що хлопці, Іван та Петро, справді вижили й нині дякують за другий день народження мамі Василя, який їх врятував.

Побратим Василя, військовий на позивний "Штурман" розповів, що наполегливість Василя врятувала не одне життя воїнам.

Вперше побратимів сина пані Любов побачила вже на його похороні. А до цього вона постійно допомагала їм збирати на дрони.

«Остання наша розмова вийшла 8 квітня 2023 року. Я не дзвонила, лише написала. А потім вдалось поговорити кілька секунд лише про допомогу на дрони. Він усю зарплату на них лишав, дуже був «запаленим» на дронах… Ще пообіцяв передзвонити ввечері, сказав, що дуже зайнятий, і я досі чекаю того вечора», - плаче мама. 

Василь Матійчук загинув 8 квітня 2023 року від ворожого дрона поблизу села Малинівка Запорізької області у 32 роки. Поховали воїна у рідному селі Хімчин.

29 вересня того ж року Василь посмертно отримав звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові.

У жовтні 2023 року, в день його народження, близько сотні людей піднялись на Говерлу, де залишили український прапор зі світлинами хлопця. Згодом у пам’ять про Василя організували футбольний турнір.

«Василькову справу – журналістику, вирішила продовжити моя донька Валентина. Вона вступила на навчання до Київського університету, де вчився Вася. Я ще хочу в дитячий будинок, що на Коломийщині, віднести від Василька цукерки. Він дуже любив дітей, мріяв про своїх… Коли Вася востаннє був у відпустці, я все просила його більше не йти на фронт. Кажу, дивись, у нас дідусь геть сліпий, ми всі старі. А він мені категорично сказав, що вдома не залишиться, бо там усі йому рідні як брати… Я не могла його зупинити, а він був сенсом нашого життя», - зізнається жінка.

Нині мати Героя майже щодня приносить до могили сина його улюблені цукерки «Зоряне сяйво» і білі квіти. Каже, час спливає, але вона досі не навчилась жити без свого Василька.

Вічна пам'ять...