Незабуті | Коломиянин Микола Мальцев загинув 4 роки тому при обороні Київщини
Війна не питає, чи ти добра людина, а смерть не зважає на щиру посмішку та жагу до життя. На жаль... інакше Микола Мальцев досі був би серед нас, тішив онука своїми оповідками, обіймав би дружину, доньку з сином, зустрічався з побратимами на каву. А може, попри поважний вік, так і не полишив би оборони. Бо і тоді, у лютому 2022-го, попри складну травму хребта й 62 роки, разом з іншими добровольцями з Коломиї, таки вирушив на захист Батьківщини. 9 березня Микола Мальцев загинув під час ворожого обстрілу на межі Демидова та Лютіжа. Тож згадаймо нині у своїх молитвах Миколу Мальцева та пригадаємо, яким він був. Адже його життя - то історія про непідробну людяність й вчинок справжнього чоловіка, яких нині стає все менше.
Микола Мальцев народився 1 листопада 1959 року. Мешкав у Коломиї. Разом з коханою дружиною Мариною виховали двох дітей - доньку Наталії та сина Артема.
У перші дні повномасштабного вторгнення вирушив до Києва, розуміючи, що Україні важче буде вистояти, якщо вороги займуть столицю. Пішов добровольцем, не зважаючи на свою інвалідність, пов’язаною з переломом хребта. Миколі тоді минуло 62 роки, та ні поважний вік, ні болі в спині не зупинили справжнього чоловіка.
У Києві записався до лав батальйону оперативного призначення ім. Сергія Кульчицького Національної гвардії України, був старшим солдатом. Поруч - інші коломияни, вірні побратими-миронівці. Командиром був Мирона Забарило (Батя). Військова справа нелегко, але посеред миронівців було багато душі та щирості. Кадри
9 березня 2022 року миронівці потрапили під щільний обстріл. Микола Мальцев допомагав евакуювати людей з окупованих територій через міст, що сполучав окупований Демидів з населеним пунктом Лютіж. Загинув миттєво внаслідок ворожого обстрілу...
“В цей день наші позиції знаходилися під щільним мінометним вогнем, а також під постійними авіанальотами ворога. Микола, разом з нашим побратимом, коломиянином Юрієм Тимошенком і бійцем 72 бригади на час оголошеної тиші для евакуації біженців, виконуючи наказ, покинули укриття та пішли на допомогу людям. За мить, над нами завис ворожий гвинтокрил, випустивши увесь БК, включно з ракетами. Микола і боєць 72 бригади загинули миттєво”, – ділиться спогадами його побратим, нацгвардієць з Коломиї Андрій Спіров.
Прощання відбулося 12 березня у церкві Священомученика Йосафата. Увечері напередодні прощання коломияни навколішки зустріли скорботний кортеж, утворивши коридор із лампадок.
Поховали Героя на Алеї Слави коломийського кладовища. А поруч - могили ще двох його побратимів з батальйону: Мирона Забарала та Володимира Островського, вони пережили Миколи лише на три дні... Ближче до початку алеї спочиває під таким самим прапором батальйону Кульчицького Роман Фурик, він загинув 9 січня 2015 від кулі ворожого снайпера на околиці селища Станиця Луганська
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку указом Президента номер 168 від 25.03.2022 нагороджений посмертно орденом “За мужність” III ступеня. Нагороду отримала донька Христина.
Висловлюємо щирі співчуття дружині Марині, доньці Наталії, сину Артему та всій родині, усім рідним та близьким Героя, побратимам, колегам. Світла пам’ять відважній, самовідданій Людині...
