"Ода з Гуцульщини": історія життя зв’язкової ОУН Дарії Гнатківської-Лебідь
Її дитяче прізвисько стало іменем, яке пам’ятають в історії. Дарія Гнатківська-Лебідь, яку з дитинства звали Ода, обрала шлях боротьби за незалежність України, що привів її до активної участі у революційних подіях і складних випробуваннях.
Інформатор Коломия розповість історію життя Дарія Гнатківської-Лебідь.
Дарія народилася 22 жовтня 1912 року в селі Смодна біля Косова. Зроставши в родині греко-католицького священника й активної громадської діячки, вона з малих літ дихала атмосферою національного пробудження. Її батько Омелян очолював «Просвіту», мати Олександра — Косівську філію «Союзу Українок». Дівчинка росла допитливою, розумною, артистичною. Освіту здобувала в Косові, Львові, навчалася в консерваторії, але вибрала інший шлях — шлях боротьби.
Маленька Одарка (Дарія) змалку називала себе «Ода», так прив’язалося до неї це дитяче ім’ячко, що стало підпільним прізвиськом Гнатківської.
Цікаво, що, попри високий статус родини, мати Дарії не тільки не забороняла, а й заохочувала доньку гратися з сільськими дітьми. За спогадами старожилів, пані Гнатківська часто запрошувала їх до своєї резиденції та пригощала випічкою. Ця відкритість сформувала в дівчинки міцний зв'язок з рідною землею та народом.
Ще гімназисткою Дарія вступила до «Пласту», а вже вісімнадцятирічною — до Організації Українських Націоналістів. Була зв’язковою, розповсюджувала підпільну літературу, допомагала організовувати культурні події, мала сміливість і волю, яких потребувала доба. Її діяльність привела її в середовище провідних діячів ОУН — серед них і Микола Лебедь, з яким її поєднає життя й шлюб, укладений у тюремній камері.
На відміну від широко відомого факту, що Степан Бандера відмовився говорити на суді польською, мало хто знає, що Дарія також принципово обрала українську мову. Вона брала участь у підготовці до замаху на міністра Пєрацького — символа польських репресій проти українців. У 1934 році її арештовують. Варшавський процес став показовим: молода гуцулка відмовлялася говорити польською, трималася гідно. Їй дали 15 років. Більш того, зовнішній вигляд відповідав її гідній поведінці. Як писала «Газета польська»: «Гнатківська одягнена в чорну сукню, зіп'яту під шиєю запинкою, визначається оригінальністю, українською красою з виразною східною домішкою. Виразисті риси, зрослі брови, вірлиний ніс. При вході кивком голови вітається з матір'ю».
У тюрмі вона вийшла заміж за Миколу Лебедя, який отримав смертний вирок, згодом замінений на довічне ув’язнення.
У 1939-му, після приходу радянської армії, Дарія вийшла на волю. Але спокій був недовгим: німецька окупація, арешти, переховування. У 1942 році вона народжує доньку Зоряну у шпиталі у Львові — чоловік приходив до них ночами. Але 1944 року її з дитиною арештує гестапо. Їх вивозять до Німеччини й поміщають у концтабір Равенсбрюк. Там Дарія стає частиною мережі допомоги, підтримує інших в’язнів, рятує доньку, яка стала наймолодшою бранкою табору. Разом із Зорею переживає пекло, від якого багатьом не судилося повернутися.
Після війни — життя і еміграції, спершу в Німеччині, потім у США. Вона працювала в структурах українського визвольного руху в еміграції, писала спогади, виховувала доньку, переживала за долю України з-за океану.
Дарія Гнатківська-Лебедь прожила непросте, але глибоке життя — з вірою, що її зусилля були не марні. У Йонкерсі, США, 1989 року вона відійшла у засвіти. Похована в Саут-Баунд-Брук, поруч із іншими українськими діячами. А її історія — це нагадування, що навіть у найтемніші часи є світло гідності, любові й боротьби.
Павлюк Віолетта
Частина інформації написана на основі проекту «На скрижалях» та UAHistory
Ми працюємо завдяки підтримці читачів
