"Реальність під ударом": "Інформатор Коломия" відвідав Львівський медіафорум
Цьогорічний Львівський медіафорум (LMF) традиційно об’єднав сотні журналістів, редакторів та аналітиків, ставши головним майданчиком для синхронізації українського медіаринку в умовах тривалої війни.
Враженнями ділиться Інформатор Коломия.
Бесіда з номінантами премії Ґонґадзе
Неофіційний, але по-справжньому важливий відлік події почався з розмови з цьогорічними номінантами Премії імені Георгія Ґонґадзе — Ольгою Руденко, Марʼяном Кушніром та Михайлом Ткачем. І це було найкраще налаштування оптики перед тим, як зануритися в три дні інтенсивів.
Зал буквально завмер. Ще до того, як кулуари загули суперечками про гранти та падіння охоплень, ця дискусія повернула нас до фундаменту. Говорили про етичні межі під час війни, про ціну незалежності і про те, як робити складні розслідування, коли аудиторія вимагає лише швидких емоцій.
"Будь-який тиск чи вплив служить для мене пальним, а не демотиватором", — ділився зі слухачами номінант премії Михайло Ткач.
Саме з цим «пальним» ми рушили на наступні панелі.
Однією з найсильніших стала розмова під час публічного інтерв'ю «Nothing Is True and Everything Is Possible: Can Media Make Truth Matter Again?» («Ніщо не є правдою і все можливо: чи можуть медіа змусити правду знову мати значення?»). Зараз інформаційний простір нагадує мінне поле. Telegram-канали женуться за хайпом, публікуючи неперевірені дані про прильоти чи наслідки обстрілів через три хвилини після події. Регіональні медіа часто відчувають шалений тиск: або ти видаєш новину зараз, або втрачаєш трафік.
Під час цієї розмови медіаменеджерка Катерина Коберник, яка виступала разом із дослідником Пітером Померанцевим, наголосила, що спроби класичних медіа конкурувати з анонімними агрегаторами у швидкості — це шлях у нікуди.
За її словами, справжньою валютою редакцій є не виграні хвилини, а абсолютна достовірність. Адже ціна кожної журналістської неточності сьогодні вимірюється не втраченими кліками, а панікою у громадах та зруйнованими долями.
Де брати гроші і як міряти успіх?
Звісно, розмови між лекціями рано чи пізно зводилися до одного — де брати гроші на зарплати та роботу редакцій. Під час панелі «Donors to Media: Customers or Social Investors?» обійшлося без заспокійливих слів. Гранти врятували багато регіональних медіа від закриття в перші роки великої війни, але постійно сидіти на донорській підтримці не вийде. Фінансування скорочується і тепер редакціям доведеться згадувати, як заробляти самостійно на власному ринку.
І тут постає питання: а як тоді вимірювати успіх медіа? Катя Горчинська та Джоанна Кравчик під час дискусії «Beyond Clicks and Cash» пояснили дуже просту, але супер важливу річ: "невеликим редакціям не варто гнатися лише за трафіком". Бо гонитва за переглядами — це прямий шлях до «жовтих» заголовків і клікбейту. Успішним медіа можна вважати, якщо воно має вплив на життя громади.
Весь форум нагадував величезний сеанс групової терапії для медійників. Усі приїхали з однаковим болем: як "вижити" у медіапросторі, чим платити зарплати, як перехитрити алгоритми фейсбуку і просто не з'їхати з глузду від постійного стресу. Ти слухаєш ці дискусії, і часом стає реально страшно від того, в яких умовах доводиться працювати колегам.
Але під час "кава-брейків" з редакторами з прифронтових міст чи маленьких локальних редакцій, дико заряджаєшся. Попри страшенно втомлений вигляд, люди абсолютно вперті і в жодному разі не планують здаватися. Вони сміються, діляться контактами, підкидають ідеї і готові годинами сперечатися про те, як краще упакувати новину.
Для журналістки Інформатора до цієї поїздки майбутнє української журналістики видавалось чимось дуже туманним і складним: суцільний штучний інтелект, криза довіри, падіння охоплень. Втім, зараз стало зрозуміло, що майбутнє — таки не за технологіями, а за цими впертими медійниками, які просто дуже сильно люблять свою справу.
Ми працюємо завдяки підтримці читачів
