"Страшно веселий" Кузьма: фільм про людину, що ховала сум за жартами
У четвер, 13 серпня, у Коломиї відбулася прем’єра документального фільму «Кузьма: Страшно веселий». Це вже третя повнометражна музична документальна робота KNIFE! Films, яка справді дивує. Торік ми писали про стрічку «Яремчук: Незрівнянний світ краси», згодом насолоджувалися прем’єрою фільму «Океан Ельзи: Спостереження Шторму». І ось тепер — історія Андрія Кузьменка, людини, яка стала голосом і нервом не одного покоління українців.
Інформатор ділиться враженнями і наперед радить піти й побачити стрічку в компанії добрих друзів.
У центрі стрічки — звісно, Кузьма Скрябін. Його непросте, суперечливе, але водночас страшно відверте і прямолінійне життя. Автори не намагаються створити бездоганний бронзовий пам’ятник музиканту. Навпаки — показують живу людину: дотепну, вразливу, різку, часом непослідовну, здатну помилятися, визнавати свої помилки й змінюватися.
Одним із найбільших відкриттів прем’єри стала публіка. Ми очікували побачити передусім своїх ровесників — тих, кому нині від тридцяти до сорока, хто ріс разом із музикою «Скрябіна» і ще міг потрапити на живий концерт Кузьми. Натомість близько 80 відсотків глядачів у залі становили юні хлопці та дівчата — люди віком плюс-мінус двадцять років.
Вони були зовсім малими, коли ми втратили Андрія Кузьменка, проте сьогодні слухають його музику і хочуть зрозуміти, яким він був. І, схоже, їм цікава не лише постать самого Кузьми, якого вони вже ніколи не побачать на сцені. Їм цікава історія становлення сучасної української музики — від перших експериментів «Скрябіна» наприкінці 1980-х до часу, коли українська музика почала впевнено звучати для мільйонів.
«Кузьма: Страшно веселий» — не просто біографічна розповідь про відомого музиканта. Це фільм про людину в контексті своєї епохи, про ціну популярності, право на помилку і здатність змінюватися. Про Україну, яка дорослішала разом із героями цієї історії. І про пам’ять, яка не повинна перетворювати живих людей на бездоганні портрети.
Особливо цінно, що творці фільму не уникають незручних тем. Зокрема, участі Кузьми у передвиборчих агітаціях — того, що йому довго й болісно закидали. Часто цією сторінкою його біографії намагалися перекреслити все інше, ніби не було його допомоги під час Революції Гідності, активного волонтерства від початку російсько-української війни та підтримки військових до останніх днів життя.
Свої помилки Кузьма визнав. Зробив висновки й заплатив за них високу емоційну ціну. У фільмі йдеться і про шалену хвилю осуду, після якої музикант переживав важкий період, залишився майже без друзів і тривалий час не міг творити. За звичною усмішкою, жартами та образом «свого хлопця» ховалася людина, якій було шалено боляче.
Та попри всі суперечності Кузьма залишався улюбленцем мільйонів. Можливо, саме тому, що ніколи не прикидався святим. Він говорив прямо, часто незручно, іноді помилявся, але залишався справжнім. Сьогодні, через роки після його загибелі, дедалі менше хочеться щось йому закидати. Натомість хочеться дякувати.
За щемливу пісню «Мам». За «Лист до друга» і «Кораблі». За «Танець пінгвіна». За пісні, які ми досі слухаємо, переглядаємо і впізнаємо з перших акордів. За фрази, що давно розійшлися на цитати. За іронію, яка допомагала називати речі своїми іменами, і за щирість, якої так часто бракує публічним людям.
Ця стрічка безперечно варта уваги. Її варто подивитися тим, хто любить історію української музики; тим, хто застав Кузьму і пам’ятає його концерти; тим, хто був зовсім малим, коли його не стало; тим, хто любить поностальгувати, цінує щирість і не боїться складних запитань. І, зрештою, усім, хто залишається серцем з Україною.
