"У клюбі були танці" | Як і під які пісні молодь Коломиї витанцьовувала пів століття тому

На танці за 20 коп: 60-ті роки

У запозиченому в Галичині від поляків ланцюжку молодіжних розваг – кіно, шпацер і кав’ярня – я замінив би третю з розваг на танці-шманці. Кава пів століття тому серед коломийської молоді аж такою популярністю не користувалась, хлопці віддавали перевагу чомусь міцнішому. Особливо перед тим, як виряджалися на танці до «бека», тобто до Будинку культури.

Будинок культури містився давніше на початку нинішньої вулиці Петлюри, де тепер філармонія ім. Олександра Козаренка. Танці тут відбувалися щосуботи і щонеділі. Потрібно було стати в чергу перед віконцем каси, заплатити 20 копійок – і заходь усередину. Або вкинути копійки в широку кишеню дяді Міші Шніцеля, як його прозивали, що перевіряв на вході квитки.

У залі грала жива музика. Наприкінці 1960-их це був ансамбль «Керманичі» з керівником Тарасом Кобилецьким і оператором Михайлом Шереметою. У саксофон дув Михайло Цура, у трубу – Микола Василевич, на тромбоні – Мирон Вінтоняк, бас-гітара – Валерій Єлисеєв, ритм-гітара – Борис Фестер, ударна установка – Богдан Мельничук.

Спрагла до танців публіка мала певний порядок розташування в залі. Дівчата стояли під лівою стіною, хлопці під правою, чисто як у нинішніх церквах, де, треба визнати, молоді малувато. Хто не танцює, а просто подивитися – на балконі.

Репертуар «Керманичів» вибагливим не назвав би. Грали «Ой, поїхав за снопами», «Ой, кинув я бук на яму», «Гуцулку Ксеню»… Хоча переважали російські естрадні пісеньки. У КГБ, згадує дехто з музик, все одно цим не задовольнялись, вимагали «побольше руссіх пєсєн».

Що танцювали

Юнь танцювала вальси, танго, гуцулку не грали, бо то було «для села». Неодмінно мав бути танець, до якого дівчата запрошували парубків, т. зв. дамин вальс.

Не варто одначе думати, ніби все це виглядало приблизно як на якомусь віденському балю. У совку хоч сексу й не знали, та принаймні про один випадок групового зґвалтування дівахи в кімнаті з туалетом у «бека» особисто мені відомо. (Років добрих десять тому в нічному клубі парочка взагалі дозволила собі привселюдно злягатися, так що молодіжна мораль від описуваних мною часів не зробила помітного кроку вперед).

Коломийські танці у 70-х роках: історійка з життя

У першій половині 1970-их танці в «бека» провадив уже новий ансамбль «Коломияни» (чи то «Маки»?) під орудою Богдана Дутчака. Саме в тих роках після танців відбувалися знамениті бійки між Вальком і Жорою Переймою. Кремезний Вальок вважався королем Коломиї, а не менш кремезний Жора, очевидно, мітив здобути це почесне звання. Перемоги в бійці над Вальком давали б йому право на коронацію.

Досхочу відгамселивши один одного, бійці зливали кров з облич біля водяної помпи, а публіка, насолодившись побоїщем, рушала по домівках. Кому було по дорозі, міг зайти ще в гастроном «Коломийчанка» на склянку соку. Гастроном працював до 24-ї.

Ці танці-шманці в «бека» мали серед молоді яскраво виражену притягальну силу. Ось лише один сміху вартий епізод. Недільного вечора я зайшов у лікарню провідати свого товариша, який там лежав. Сказав йому між іншим, що збираюся на танці. Жонатий Славко, недовго думаючи, одягає сховане під подушкою вбрання й іде зі мною.

Шпацеруємо, отже, собі «соткою», націлюючись на «бека». І раптом чуємо – позаду гнівний жіночий окрик на всю вулицю: «А куди це кавалєри зібрались?!» Ніхто інший, як Славкова Марія аж нетямиться з люті на невірного мужа! Марія також вийшла собі з товаришкою пошпацерувати містом, чого Славко не зміг передбачити.

Коротше, вже було нам по танцях. Я хоч і не жонатий ще був тоді, та настрій пропав і в мене, не лише в нього. Тим паче що головлікар витурив Славка з лікарні на другий же день після Маріїної гострої з ним розмови.

А загалом я з почуттям глибокого, як той казав, задоволення завжди проходжу повз філармонію на Петлюри. Передусім тому, що саме тут познайомився зі своєю майбутньою дружиною, яка була  надійною опорою в моєму житті. Якби не «бека», навряд чи звела б нас доля разом.

На танцях пів століття тому взагалі-то було чимало вродливих дівчат, гріх скаржитися. Деяких я впізнаю – уявіть собі! – в місті, хоча й не пригадую, щоб випадало танцювати і знайомитися саме з ними. Але ґречно вітаюсь, і вони також вітаються зі мною. Уже, на жаль, зовсім не юні, як і я.

Дмитро Карп’як