Як товмачицький парубок вчив польського офіцера польської ж історії

Свої проти своїх

Не знати, чи існувала в Товмачику на початках XX ст. партія народовців, але що партія москвофілів існувала – це достеменно відомо. А галицькі москвофіли, як відомо, були запеклими противниками народовців. За словами нині покійного В. Свірнюка, Товмачик був «твердинею москвофільства на Підкарпатті». Тобто тим місцем, де активно пропагували мовну і політичну інтеґрацію з Росією і насаджували т. зв. язичіє – мішанину церковнослов’янських, російських і українських слів.

Та ось повернувся в село з Першої світової війни офіцер австрійської військової жандармерії Мандрика, і запахло українським духом. Люди насипали символічну могилу на честь борців за волю України; дяк Микола Тодорів організував церковний хор…

Але не стало Мандрики, і село поволі перетворювалося на «парубоцьке»: розперезались охочі до скляного бога, молодь могла зневажливо ставитися до старших, грубіянити, улюблена розвага – танці на зарінках…

На щастя, і з молодих не всі пішли в блуд. 1934-го гурт хлопців вирішив закласти в селі читальню «Просвіти». Важко давалась їм ця справа. Один хлопець з гурту ініціаторів читальні співпрацював з виданнями Крушельницьких, що дало священникові підставу закликати парохіян до порятунку села від молодих комуністів. Прибічники священника взялися погрожувати керівникам новозакладеної «Просвіти» фізичною розправою.

Польська поліція також не стояла осторонь. У хатах просвітян поляки робили обшуки, вдавалися до репресій…

Просвітяни не з боязливих

Стали хлопці раду радити, як їм бути. Одні збори скликали, потім другі… Сільський староста, хоч його й просили, ні на перші, ні на другі не зволив прийти. На треті збори все ж прислав свого заступника. Обирали на них виділ (правління) «Просвіти». Прибічників молодих просвітян виявилося набагато більше, ніж священникових, отож пройшов кандидат від молоді. Заступник старости визнав: усе законно. Тільки порекомендував обрати священника «гоноровим» (почесним) головою виділу. Фактичним головою став син заможного селянина. Був це Гриць Ясінчук, парубок малограмотний, та завзятий і чесний. (Пізніше, 1941-го, вбитий енкаведистами).

За два роки молодь перебудувала читальню так, що приміщення винаймали і поляки, і євреї аж з Коломиї для танців чи якихось инших заходів. На стінах висіли портрети українських державців, культурних діячів, запрацював хор з платним диригентом Жолкевичем. На крайовому конкурсі хорів 1934-го цей хор, до речи, посів перше місце, про що писали «Діло»,  «Новий час», инші тогочасні газети.

Набралося достатньо охочих записуватися в драматичний, спортивний гуртки. Просвітяни стали ініціаторами кооперації, відкривши в селі аж три кооперативні крамниці й молочарню. З молоддю, бачачи такі справи, взялися співпрацювати найповажніші господарі, той же о. Михайлів. Він узяв на утримання маляра Лукавецького, який оформляв сценічні декорації для вистав, допомагав з прожиттям і диригентові…

Що активніше проявляли себе просвітяни, то більше злости відчували з боку поляків і деяких їхніх союзників-євреїв. Тим поче що під впливом літератури ОУН люди віддавали голоси на виборах до сейму і місцевих рад не за польських кандидатів, а за своїх, українських.

На листопадове свято в селі замайоріли синьо-жовті прапори. Розлючений поліціянт Домбровський взявся нишпорити по хатах, начебто шукаючи зброю, і залякував селян. Хтось уночі сильно його побив…

Лекція про козацького полковника Богуна

Пізній вечір, у просвітянській читальні репетиція хору. Двері на замку, щоб ніхто з надмірно цікавих не перешкоджав хористам. Нараз двері з грюкотом падають, до зали вбігають польські жовніри. Офіцер зауважує під стелею картину «Богун під Берестечком» і навісніє: «Бийте, Боґун!» Однак картина високо, не досягнути. Жовніри тягнуть стіл, щоб збити Богуна.

Один з хористів кинувся до офіцера. «Що робиш?! – закричав по-польськи. – Прецінь Богун – кавалер найвищого польського ордена «VIRTUTI MILITARI», врученого йому особисто польським королем Владиславом IV!»

«Ти хто такий? – зловив офіцер хлопця за плече. – Звідки це знаєш?» - «З історії Польщі», - не розгубився хлопець. Тут підійшов старший віком капітан і погодився: так, король справді присвоїв Богунові орден за перемогу над москалями під Смоленськом.

Зав’язалася гостра розмова про українсько-польські взаємини, про вину українців у розподілах Польщі, оскільки повстання Хмельницького підкосило силу Речи Посполитої…

Хлопець мав на це свої аргументи. Хіба ж не українці сприяли польським перемогам над німецькими хрестоносцями під Ґрюнвальдом, над турками під Хотином і Віднем?.. А вина за поділи Польщі лежить передусім на надто гордій і зарозумілій шляхті, яка дикунською поведінкою з українським народом призвела до повстання в Україні…

З читальні, слід визнати, розійшлися мирно, пізньої ночи. На другий день до хлопця приїхали на легковому авто два жовніри й повезли його в штаб полку. Полковник знову повів мову на вчорашню тему, про неминучість польсько-німецької війни, про роль у ній українців. Наприкінці подарував хлопцеві книжки Гітлера «Моя боротьба» і Розенберга  «Міт ХХ століття» й розпорядився відвезти того додому. Отож ця карна експедиція в Товмачику якось обійшлася мирно.

Те, що діялося в Товмачику, як і по инших наших селах, - це вже трохи давня історія. І нам не дано передбачити, як крутитиметься надалі колесо історії новітньої. Та якщо вірити Еклезіясту, то «що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем».

Дмитро Карп’як