Як Василь Свірнюк з Товмачика перебрався за чорта і ледь не поплатився за свою витівку життям

Про що й свідчать рукописні спогади мешканця с. Товмачика Василя Свірнюка, що їх узяв за основу цієї статті журналіст Дмитро Карп’як для читачі Інформатора Коломиї.

Отже, польське військо панічно втікало після нетривалого опору німцям до Чехословаччини й Румунії через наші землі, яких ще вчора вважало своїми. Два дні, як свідчить В. Свірнюк, ішло воно, деморалізоване, і дорогами, і полями, як прийдеться.

Які ще настрої, окрім тривожних, відчувалися серед галичан, особливо молодих? Була й надія. Сподівалися, що війна принесе нашому народові визволення і дозволить узятися за відбудову своєї держави. Але не просто собі сподівалися, а розуміючи: знадобиться зброя. Багато зброї!

То чому б не скористатися тим, що поляки втікають не голіруч, а добре озброєні? Товмачицькі хлопці зметикували, що авангард армії варто пропустити, дочекатися невеликих відділів чи поодиноких автомобілів. На головній дорозі, біля моста, викопали глибокий і широкий рів і поховалися в кущах над річкою Товмач.

Чекати довелося довгенько. Та ось над’їхали нарешті два бронетранспортери, зупинилися перед ровом. Солдати взялися засипати його землею. Хлопці, не гаючи часу, зчинили стрілянину з карабінів, мисливських рушниць, пістолетів. Жовніри – на бронетранспортери і втікати полем. Втікаючи, стріляли з кулемета, але радше для постраху, бо хлопців у кущах не бачили ж…

Один бронетранспортер став кружляти на місці, їхати далі чомусь не міг. Жовніри позіскакували з нього й побігли геть. Другий поїхав на захід, не перестаючи стріляти.

Хлопці кинулися до безпорадного бронетранспортера. І що ж там виявили? Зв’язаних жовнірів, харчові припаси й кілька французьких карабінів. Це їхав польовий суд. Жовнірів розв’язали й відпустили на всі чотири сторони, давши на дорогу харчів, а бронетранспортер завезли в село.

Невдовзі Коломию окупували москалі. Три дні їхали через Товмачик на Делятин, а лісами ще бігали поляки-втікачі.

Зненацька якоїсь ночі в лузі над Прутом зчинилася стрілянина, чути було розриви гранат. З хати в хату люди передавали: «Біда, поляки ріжуть!» Переполошені люди побігли ховатися по лісах і ярах.

Кількадесят добре озброєних юнаків наважилися піти подивитись, хто ж там стріляє в лузі. Стріляли, як з’ясувалося, з величезного п’ятиповерхового єврейського млина і деревообробного заводу, з найвищого поверху.

Хлопці на побоялися вилізти туди. Стрільцями були молоденькі євреї з Коломиї, озброєні десятизарядними карабінами й гранатами. Зброю в них відібрали, стрільцям надавали стусанів. Ті запевняли, що послав їх сюди командант міста, щоб допомогли селянам встановити радянську владу.

Коли розвиднілось, стрільців відвезли до Коломиї разом зі зброєю, ще й свої несправні карабіни додали. Усе це добро здали командантові Бикову.

«Дураки дураків побили, - взлостився Биков. – Я ж послав їх вам на допомогу». Хоча ще й два російські танки тієї ж ночі добряче гатили по Товмачику від княждвірської церкви…

До речі, добротна французька зброя, відібрана в поляків, дісталася потім славному ватажкові українських повстанців Спартанові.

Читайте до теми: Коломия, війна і солдати: 33 історичні фото

Кілька днів опісля В. Свірнюк зайшов до читальні сільського осередку «Просвіти». І що ж побачив? Двері до великої зали поламані, а в самій залі забавляються собі під мелодії оркестрантів приїжджі з Коломиї і таки товмачицькі євреї. Пар так зо 40. Портрети наших князів, гетьманів, військових і політичних діячів скинуті на купу в кутку.

«Мені здавалося, що я згорю з жалю й люті, - пише В. Свірнюк. - Це була явна наруга над нашими національними почуттями, над нашими святощами! Що тут робити? Повідомити хлопців? Але ж завтра не одна мати й дівчина заплаче через мене…»

Біжить він тоді в гримерку й бачить там костюм чорта, подарований театром Івана Когутяка. (Про знаного театрального діяча середини XX ст. Когутяка побіжно згадує в недавно виданому друком дослідженні  «Де в Коломиї мешкала Мельпомена» Богдан Волошинський). Хапає щось важке в руки й вискакує на сцену. Б’є по одній лампі, по другій у залі…

«Мені тоді здавалося, що дужчого за мене чоловіка, - пише В. Свірнюк, - на світі нема. Все ж я прецінь був спортовець, вправніше, ніж инші, плавав, бігав, кидав семикілограмове ядро, завоював не одну першість на змаганнях. У  Станіславі мене навіть нагородили картиною «Богун під Берестечком», тодішня преса про це писала…»

У залі ніхто й не намагався боронитись. Хвилин за п’ять зала спорожніла, тільки шапки й піджаки валялись.

Вибіг Свірнюк по всій цій катавасії на вулицю, а там уже повно народу. Кажуть йому, що один з побитих помирає. Місцева жіночка начебто впізнала його по поставі. Нічого не залишалось хлопцеві, як негайно втікати з села…

(Закінчення буде)

Дмитро Карп’як

А тим часом Інформатор пропонує подивитися свідчення очевидців, мешканців села Товмачик, про ІІ світову війну

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Сторінка з історії Коломиї | Отець Людвік Песак в часи ІІ світової рятував євреїв від окупантів