Як я зустрів Незалежність України... з картоплею в руках | Блог Дмитра Карп'яка
Серпень 1991-го в Коломиї
Блог Дмитра Карп’яка
Здається, погода в серпні 35 років тому спекотною зовсім не була. Суджу по тому, що, вибираючись 19 серпня на Співоче поле на святковий концерт з нагоди храмового празника, я одягнув піджак з принципово пришпиленим чи то синьо-жовтим, чи червоно-чорним значком. Це назло комунякам, які напевно ж зраділи звістці про путч у москві. Ішов з Богуна на Петлюри через військове містечко й був готовий до кривих поглядів у мій бік.
Але ніхто мене не зачепив. Концерт також відбувся спокійно, хоча загальний настрій людей святковим не назвав би. Неспокійно було на душі, мабуть, у кожного. Чим цей гекачепістський бунт закінчиться?
Закінчився, на превелике щастя, тим, що минуло всього кілька днів – і Верховна Рада проголосувала Акт про Незалежність України. Комуняки в найвищому органі державної влади скрипіли зубами, але голосували.
Цей день, 24 серпня, також не вивітрився з моєї пам’яти. Не можу похвалитися, що особисто я відчував якесь особливе піднесення від оголошення по радіо про Акт Незалежности. Я допомагав тоді в селі на городі носити картоплю й слухав у пів вуха диктора з виставленого на подвір’я «колгоспника». (Так називали тодішні радіоприймачі, що висіли на стіні в кожній хаті).
Ввечері, повернувшись до Коломиї, також не зауважив якихось демонстрацій з маніфестаціями. Не було підстав твердити, що, трохи перефразовуючи радянського поета, «в українській Коломиї всі трудящі йдуть, співають». Звичайний день, звичайний вечір. Зрештою, до того вже йшлося, проголошений Акт не став бозна-якою несподіванкою. Якщо процитувати тодішню міську газету, то ми отримали «ще одну перемогу демократії».
Міська газета вийшла невдовзі з шапкою «Вітаємо, Незалежність проголошено!» і з редакційною колонкою на першій шпальті «За нашу повну самостійність». Справедливо твердячи, що шлях від проголошення Незалежности до утвердження нелегкий, і закликаючи не впадати в ейфорію, бо «лише завзяття, праця щира свого ще докаже». «Розступіться, недруги лукаві!» - бадьоро проголошувалося на закінчення редакційної колонки.
Тодішня газета районної ради була в оцінці ситуації дещо стриманішою. Хоча також закликала до невтомної праці (на ланах і фермах), а депутати як представники трудового селянства проголошували на необхідности позбавлення влади комуністичної партії.
Загалом складалося враження, що мало хто серйозно переймався тим, як саме розбудовувати нам самостійну Україну, з якого кінця розпочинати. Усі, в т. ч. й кагебістські агенти, які легко проникли в доволі ліберальні структури Руху, вважали своїм першочерговим обов’язком копнути здохлого лева. Тобто комуністичного партію. І настане начебто благоденствіє.
На щонедільних зібраннях на Вічевому майдані тільки й чутно було: «Ганьба комуністам!», «Імперія розвалюється!», «Слава Україні!»… Промовці змінювали один одного, не втомлюючись нагадувати про міфічного Мойсея, який 40 років провадив свій народ до землі обітованої. Отож і ми, так виходило, легко осягнемо за чотири десятиліття щастя й добробуту.
Ці віча з однотипними лозунгами, за якими майже не проглядалося конкретних дій, тривали роками. Особисто мене їхній характер почав насторожувати, про що я й писав у пресі. Дописався до того, що на якомусь велелюдному зібранні в Народному домі один поважний пан узявся публічно мене ганьбити. Звелів мені піднятися з місця, щоб уся патріотична зала побачила, що це за такий критикан Карп’як, який він на вигляд…
Військових, які замість зірочок на кашкетах носили вже тризубці, ще пригощали на Великдень кошиками з паскою. Що не заважало добрим ґаздам розтягувати ночами рештки майна з військових частин, не розікраденого офіцерами. Якби хто наважився тоді попереджати коломийців про можливість кривавої війни Московщини з Україною, на того подивилися б з прокрученим біля скроні пальцем. Це сьогодні дехто може собі дозволити хизуватися: та я передбачав війну ще давно, дивлячись у мікроскоп…
Але повернімося безпосередньо у серпень 35-річної давности. Небагато було тих, хто ходив коломийськими вулицями після сибірської каторги. Нині ж таких узагалі можна перерахувати хіба на пальцях однієї руки. Колишні репресовані, політв’язні, як вони тішилися і синьо-жовтим прапором на ратуші, і першим демократичним урядом!.. У цьому був сенс їхнього життя – у баченні України вільною, незалежною державою. Не тільки вони, багато з нас, молодших, не могли спрогнозувати тоді подальшого розвитку подій, усі ці жахіття, що їх доводиться терпіти багатостраждальному українському народові. Дорогою, дуже дорогою ціною дається нам Незалежність.
Щож, за все в житті доводиться платити. Тоді, в рік прийняття Акту, і в страшному сні важко було уявити, що новонароджені на Коломийщині хлопчики заплатять пізніше найдорожчим – своїми життями. Ось вони, шестеро з майже двохсот героїв, скорботні портрети яких помістила вулиця Чорновола: Андрій Завальнюк, Михайло Лукащук, Дмитро Фреюк, Сергій Правдивий, Михайло Николаїв, Микола Лакус.
Пом’янімо цього пам’ятного 24 серпня і їх, і всіх їхніх побратимів, полеглих у війні зі східною ордою.
Дмитро Карп’як
