У невеликих містах журналістика залишається одночасно і близькою до людей, і вразливою до викликів часу — від фінансових труднощів до втрати впливу слова. Про це розповідає журналістка районної газети «Гуцульський край».
Автор матеріалу - Каміла Остафійчук
— Алісо Миколаївно, розкажіть, з якими труднощами найчастіше стикається журналіст у невеликому місті чи районі?
— Найперше — фінансові труднощі. Засоби масової інформації фактично ніколи не були прибутковими. Газета не може існувати лише за рахунок передплати — її завжди хтось дофінансовував.
Колись це були партійні органи, пізніше — місцева влада. Але цих коштів ніколи не вистачало. Частково рятувала реклама, а також вибори — це був період так званих «жнив», коли можна було заробити.

Зараз цього немає: реклами майже немає, виборів немає, а влада перейшла в соціальні мережі. Фактично кожен став сам собі медіа: і газетою, і радіо, і телебаченням.
Але якість цієї інформації — зовсім інше питання.
— Наскільки важко залишатися об’єктивним у маленькій громаді, де всі одне одного знають?
— Об’єктивним залишатися можна. Проблема більше з критикою.
Коли йдеться про серйозні критичні матеріали, розумієш: ти тут живеш, тебе всі знають — і це стримує.

І тут є ще один момент: раніше на критику реагували. Якщо щось написала газета — це мало вагу.
Зараз — ні. Через соціальні мережі інформації стало дуже багато, і навіть серйозні зауваження часто просто ігнорують.
Журналіст може написати, підняти проблему, але не може покарати чи змусити діяти. І коли немає реакції — виникає питання: який сенс?
— Що для вас означає бути журналістом сьогодні?
— Чесно кажучи, іноді відчуваєш себе непотрібним. Складається враження, що те, що ти робиш, потрібно тільки тобі.
Фінансово це дуже складно: зарплати мізерні, перспектив практично немає. Якби я була молодшою, можливо, давно шукала б іншу роботу.
Я вже можу піти на пенсію і займатися тим, що люблю — наприклад, вести сторінку «Косів імена».
Але я залишаюся, бо розумію: це важливо для громади. Є речі, про які більше ніхто не напише. Проблема в тому, що сама громада не завжди це усвідомлює — і до неї важко достукатися.
