24 жовтня 1991 року Верховна Рада проголосила без’ядерний статус України. А вже навесні 1992 року з України повністю вивезли до росії тактичну ядерну зброю. А згодом наша країна зреклась тисяч одиниць зброї, причому на користь свого головного історичного ворога.
Яким був цей шлях і щоби було сьогодні, якби Україна не пішла на цей крок – розповість Інформатор.
У світі, втомленому довгою та виснажливою холодною війною, рухались до скорочування такого озброєння. Україна мала стати однією з перших країн, які добровільно відмовляться від усього ядерного потенціалу. Раніше це зробила лише Південно-Африканська Республіка: знищила 6 своїх ядерних зарядів. Вони стали непотрібними цій державі після падіння комунізму в світі, а отже – він перестав бути загрозою для Африки.
До теми: Чим і як воюють Україна та Росія
Хронологія роззброєння
Ядерне роззброєння України тривало кілька років. Шлях був прокладений ще Декларацією про суверенітет України від 16 липня 1990 року, де зазначалося: “Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї”.
“Україна проводитиме політику, спрямовану на повне знищення ядерної зброї та компонентів її базування, що розташовані на території Української держави. Вона має намір зробити це у мінімальні строки”, – йшлося в документі.
30 грудня 1991 року Україна підписала Мінську угоду СНД щодо Стратегічних сил, яка зберігала єдиний контроль над ядерною зброєю на території колишнього СРСР і затверджувала вивезення тактичної ядерної зброї з території України.
“На період до повного знищення ядерна зброя, розміщена на території України, знаходиться під контролем об’єднаного командування Стратегічних сил з метою її невикористання і розукомплектування до кінця 1994 року, у тому числі тактичної ядерної зброї – до 1 липня 1992 року”, – йшлося в цій угоді.
7 травня 1992 року з України повністю вивезли до Росії тактичну ядерну зброю, після чого перемовини відбувалися лише щодо стратегічної ядерної зброї. США були дуже зацікавлені в цих перемовинах, оскільки ракети з ядерними боєголовками на території України мали радіус дії, достатній для ураження американської території.
14 січня 1994 року підписали Тристоронню заяву президентів України, США та Росії щодо української ядерної зброї.
“Президент Л. Кравчук підтвердив свою відданість тому, щоб Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держава, що не володіє ядерною зброєю, в якомога коротший можливий час”, – йдеться в цій заяві.
У листопаді 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а 5 грудня того ж року був укладений Будапештський меморандум про неядерний статус України.
Президент України у 1991-1994 роках Леонід Кравчук неодноразово коментував питання відмови України від ядерного статусу.
“Ядерна зброя, що перебувала на території України, була чужою – російською ядерною зброєю: кнопка в Росії, відтворення ядерної зброї в Росії. Ми нічого не могли б зробити з цією ядерною зброєю”, – заявив він у серпні 2011 року.
“Ми з ядерною зброєю, не маючи систем управління, випробування, відновлення, були схожі на мавпу, яка тримає в руках гранату і затиснула “чеку”. Їй сказали не відпускати, вона й тримає. А потім їй набридло і вона відпустила”, – казав Кравчук у 2016 році.
Проте професор Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка Сергій Галака вважає, що у Кравчука просто не було уявлення про важливість ядерної зброї. Він боявся відповідальності і наслідків протидії з боку Росії. А крім того він виконав російську умову.
Для України більш критичним було збереження саме цієї тактичної ядерної зброї (артилерійських снарядів, авіабомб з ядерними зарядами, які мають потужність у декілька кілотонн). Її можна було використати на відстані до 1 000 км.
Сергій Галака згадує, що Леонід Кучма, як директор “Південмашу” та очільник уряду, довгий час був проти вивезення стратегічних озброєнь, вимагав серйозної компенсації. Будапештський меморандум 1994 року був спробою досягти хоч якихось гарантій безпеки в тих умовах, але дав Україні лише звичайні запевнення в підтримці територіальної цілісності без юридичних зобов’язань підписантів.
“Навіть, якби вони були, я не впевнений, що вони могли спрацювати в умовах 2014 року. Те, що відбулося у 2014 році, перекреслило всі підсумки Другої світової”, – переконаний експерт.
Що вже й казати про те, яким би було сьогодення, якби тільки Україна не роззброїлась два десятиліття тому. А головне: чи наважилась би росія розпочати проти України повномасштабну війну?
