У ХХ столітті українці пережили три Голодомори: 1921-1923, 1932-1933 та голод 1946-1947 років. І всі вони були штучно створені радянською владою. Під час 46-47 років голодом була заморена не тільки Україна, але й сусідні держави.
Історію про те, як західна частина України рятувала від голодної смерті бессарабів та молдаванів, розповів Інформатору краєзнавець Іван Лудчак, який досліджував це питання у рідному селі.
Бессарабія — це терени між річками Дністром, Прутом і пониззям Дунаю, які в 10-11 столітті перебували в складі Київської Русі, а згодом — Галицько-Волинського князівства. Їх перебирали під свою руку, то молдовські господарі, то турецький султан, то російські царі, то румунські бояри. Від 1940р. Бессарабія увійшла до складу СРСР: три її повіти повернули УРСР, а решту Молдавській РСР. Вихідців з цих теренів називали “басарабами”.
” Третій людомор, який влаштувала народам СРСР російська комуністична диктатура 1946-47, був спричинений не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимом соціалістичному таборі.
Так у 1946 з СРСР вивезено 350 тис. тонн зерна до Румунії, у 1947 — 600 тис. тонн зерна — до Чехословаччини, за тих 2 роки Польща отримала з радянського союзу 900 тис. тонн хліба. А в Молдові, Бесарабії і в південних областях України шаленів голод і лише за півріччя 1947 офіційно зареєстровано 130 випадків людоїдства”, – розповідає пан Іван.
А тепер прочитайте історії, які не залишать байдужим нікого.
Нижній Вербіж. Спогади про голод 1946-го. Сталінський режим в Україні призвів у 1946 році до загибелі від голодної смерти багатьох українців. Люди ходили пішки аж за Дністер, аби виміняти одяг на торбинку збіжжя, кусень хліба чи жменю квасолі. Тим часом у на західні області України хлинула маса худих від голоду вихідців з Бессарабії й Молдавії. У Нижньому Вербіжі всіх їх тоді називали “басарабами”. Були серед них і аґенти КДБ, які прикидалися голодними, щоб винюхати, чим живе народ у селі.
Односелець Юрій Феняк розповідав, як на початку квітня 1947 року двоє дітей, хлопчик і дівчинка грілися біля ватри майже на дорозі. До них підійшов отець Іван Ґорецький, запитав звідки вони. Дівчинка назвала себе Катериною, а хлопчик — Ґьорґієм, сказали, що їх родичі померли, а вони шукають притулку та їжі. Священник привів хлопчика до Федора Семенюка, попросив, аби поопікувався ним, а дівчинку забрав до себе. Вона пробула у священника до осені і поїхала на свою Батьківщину. Ґьорґій у Семенюків лишився, навчився говорити по- українськи, ходив до церкви з сільськими дітьми, був кмітливий, доброї вдачі.
Коли його питали :” Хто такі бандерівці?”, Ґьорґій відповідав: “Це такі люди, що не люблять Сталіна”. 1949 року Ґьорґій побажав поїхати на свою Батьківщину, обіцяв повернутися, тут оженитися, як відслужить армію, але так і не приїздив більше…
На світлині з родинного архіву Юри Феняка : Ґьорґій з родиною Семенюків.
А ще пригадаю, як мені розповідав старенький учитель Юрій Феняк, як у квітні 1947 року на подвір’ї школи прийшов чоловік з двома дітьми. Учні дали чоловікові кусок хліба, який він укусив, але не проковтнув, упав й помер, діти дуже плакали біля померлого батька…
Пам’ ятають мої односельці й те, як одного дня коло млина померло від голоду четверо басарабів. На обісті під тином помер запухлий від голоду молодий басараб. А скільки померло в инших селах і містах?…
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook , Telegram та Instagram. Надсилайте свої новини на пошту kl.informator@gmail.com
Якщо маєте цікаві новини чи хочете замовити рекламу – телефонуйте 096 545 8237
Вікторія Ровенчук
