Ви певно чули, що давній Івано-Франківськ мав свою вулицю “червоних ліхтарів”, на якій виставляли оголені груди найгарніші дівчата Галичини. Проте, які там були закони? Чому проституція була такою масовою? Та чи мала повія шанс на щасливе життя?
Про це та не тільки Інформатор розповість вам по секрету.
Щоб зрозуміти логіку кокетлевих франківок 19-20 століття, потрібно зануритись у історію. Почекайте, не тисніть на червоний хрестик, це лише короткий екскурс, а потім буде гаряче!
У 19 столітті у Станіславі масово почали приїздити дівчата з області, які не мали змоги чи то освітньої, чи то вакантної, знайти роботу. У них було лише два зручних шляхи: піти офіціанткою або танцівницею і потрапити у тенети розпусти, або офіційно піти у публічний дім, як вони і робили. Що ж з ними було далі, ох….
Як заробляли у борделях
Дівчина мала стати на облік професійних повій і раз на тиждень проходити медогляд. Це було рішення польського Міністерства охорони здоров’я та МВС у 1922 року.
Повії жили в квартирах максимум по двоє і в тому будинку обов’язково не мало бути дітей, яким ще не виповнилось 17 років. Зарплатня була нормальна — від 2-х до 10 злотих, але частину суми забирав собі сутенер. За ці кошти він утримував дівчину і мав прибуток близько 200-600 злотих на місяць, у той час, як звичайний працівник заробляв лише 60-80 злотих. Не зле, правда?
Частенько сутенери були жорстокими: вони били дівчат і навіть ув’язнювали. Ставалось таке, що повій силоміць вивозили за кордон і там продавали в іноземні борделі.
До теми: Древні вали, будинки розпусти й гетто: історія вулиці Валова в Коломиї
“Я думала він мене кохає, а він мене продав”
Надворі 1909 рік, прекрасна франківка Францішка Л. їде до Львова і знайомиться з Мордком Саммером. Вона без тями в нього закохується, він просить її руки і вони разом вирушають до його батьків у Чернівці. Хто ж знав, що ніяких батьків у хитрого молодика там немає? Саммер підсипає щось у вино коханій, ґвалтує її в готелі і збирається везти до публічного дому в Америці. Здавалось би історія має закінчиться sad-endом, але ні.
Поліція вже давно шукала цього торговця живим товаром і схопила його в тому ж номері. Було заарештовано також двох його спільників-євреїв та офіціанта готелю. Францішка ж повернулась до батьків, але її історія залишилась на кримінальних паперах назавжди.
Це абсолютно не поодинокий випадок викрадення дівчат із Станіслава. На жаль, сотні невинних душ були перевезені хитрощами за кордон.
“Вибач, але ти застара для лоретки”
У Польщі офіційно працювати повією можна було лише з 21 року, проте на українських землях ситуація була дещо інша. У 1932 році у Станіславі наймолодшій повії було 17, а найстаршій — 27 років. Всього офіційних куртизанок було 277, більшість з яких працювали саме у Івано-Франківську. Трохи менше блудниць можна було зустріти у Стрию та Коломиї, а найменше — у Калуші.
Вулиця “зоськиних” ліхтарів
У 1924 році міська влада видає постанову, в якій обмежує волю повій. Відтепер пропонувати себе можна лише на кількох вулицях — Бельведерська (тут жило чимало повій), Седельмаєрівська (сучасна Тичини) та площа Торговиці (сучасний ринок “П’ятачок”).
Деталі: Коломийські будинки розпусти | вулиця Валова
Заборони заборонами, але таємні борделі продовжили свою роботу. Найпопулярнішою вулицею розпусти стала Зосина Воля (сучасна Євгена Коновальця), яка просто кишіла куртизанками. Кожен бордель мав власний вхід та вихід, щоб клієнти не бачилися. “Wschodnim” на вулиці Сапіжинського (сучасна “стометрівка”) взагалі влаштовував цілі акторські прикриття: тут повії були переодягнені в покоївок і працювали лише у 5-тому номері.
Для кавоманів придумали окремий бордель. В унікальній кав’ярні повії були офіціантками, які “обслуговували” коханців у спецкімнатах за щільно зачиненими дверима.
Клієнти ж були ще тими персонажами. Місцева преса писала, що у 1909 році поліція затримала Адольфа Сефірмана: “Він запропонував повії Пауліні Валадзі втекти з ним. Він розплатився з нею банкнотою в 10 німецьких марок. На банкноті були плями, схожі на кров. Шраґер побачив цю купюру й доніс про все поліції, підозрюючи, що справа нечиста. Під час допиту затриманий давав дуже суперечливі показання, при ньому було знайдено велику суму грошей. Ще одна знахідка вразила поліцейських – двадцять п’ять відрізаних жіночих кіс…”
У серпні 1911 року вулицею “зосиних” ліхтарів текла кров. Преса писала, що четверо п’яних чоловіків волокли за собою напівголу жінку, яка опиралася. На її крики прибіг поліцейський, але один з п’яних був військовим. Він витяг шаблю й сильно поранив поліцейського в руку, нападникам вдалось втекти.
На вулиці борделів можна було знайти і насолоду, і смерть, і відчай, і любов. Інколи все це за один раз.
Літературний секс у Станіславі
Александр Ґранах у своїй автобіографічній книзі “Ось іде людина” розповів своє бачення про секс-світу Івано-Франківська. Він писав таке:
“Однієї ночі я, хвилюючись, пішов на вулицю Зосина Воля. Там був “гармидер”, хаос, ринок живого товару. Старші чоловіки, гімназисти, солдати поодинці і гуртами сновигали сюди-туди. Усі скрадалися, немов злодії. Спочатку кожен ішов мовби байдуже, потім раптом, змішуючись з натовпом, пірнав в один з борделів. Втомлений і нещасний від своїх щоденних гонінь й поневірянь, я тинявся довкола одного з таких будинків. І ось раптом надійшов гурт чоловіків, і я змішавшись з ними, прослизнув до середини, опинившись у борделі пана Кіммеле. Кіммеле був трохи більше ліліпута, але плечі мав надзвичайно широкі, виглядав як велетенський куб, зі своїми довгими закрученими догори вусами й потилицею бугая; своїм ситим голосом він, наводячи порядок, покрикував на гостей: “Тут поводяться пристойно, беруть дівчину, платять і йдуть. А хто буде нахабніти, може дістати ножа під ребра”…
Автор змальовує бордель, як можливість легкої пристрасті, але і, як хаос людей, волоцюг, хвороб і поневірянь. На його думку, дівчата з цієї вулиці практично не мали шансу змінити своє життя.
Хотіла і пішла, але чи все так?
Ірена Гриніщак була однією з Івано-Франківських повій. Вона вибрала свій фах у 20 років. Дівчина проживала на славетній вулиці Зосина Воля, 143 і проходила щотижня медогляд. Одного дня вона вирішила все ж таки змінити долю на краще і пішла з борделю. У листі за 14 жовтня 1933 року до повітового старости від комісара Унсінга, керівника слідчого відділу повітової державної поліції, надійшло повідомлення:
“При поверненні акту доношу, що Ірена Гриніщак перестала займатися розпустою і залишається на утриманню Яна Дороженка, муляра, що мешкає нині в Опришівцях (приміське село, зараз мікрорайон Івано-Франківська – авт.). Дороженко до цієї пори не дав поводу для підозр в отриманню зиску з розпусти і як такий записаний не є. До листа додаю реєстраційну книжечку Ірени Гриніщак”.
Ірена знайшла кохання і спробувала жити по-іншому, проте тривало це недовго. Минуло 2 місяці і комісар надсилає наступне повідомлення:
“При поверненні акту доношу, що відповідно до рекомендації з’ясовано, що при Зосиній Волі 143 мешкає реє. прост. Ірена Гриніщак, а при вул. Зосиній Волі 179 мешкає реє. прост. Гелена Гриніщак. Згаданим наказано до 10 днів виїхати із займованих мешкань на іншу дільницю”.
Комісар пише, що Ірена разом із своєю сестрою, яка теж була повією, мають з’їхати з свого житла. Це свідчення дає нам зрозуміти, що дівчині не вдалось побудувати сім’ю і вона повернулась на ту ж “стежку”.
Проституція у Івано-Франківську так буйно квітла у 19 та 20 століттях, бо прості франківки жили погано. Українки хотіли їсти, бути одягненими та отримати шанс на майбутнє, але їхня спроба самореалізації закінчувалась або смертю від сифілісу, або чимось гіршим. Владі було легше зробити розпусту офіційною, щоб ілюзорно контролювати процес, проте це ніяк не покращило життя франківок. Лише одиницям вдалось вирватися з пекельного кола, вийти заміж і жити щасливо.
Джерела: книга “Ось іде людина” Александра Ґранаха, наукова стаття “Проституція у Станіславі у 1930-тих роках на прикладі життя Ірени Гриніщак” Петра Гаврилишина, книга “Маргінес: життя повій Станіславова кінця XIX століття – 1939 рік” Романа Чорненького та Петра Гаврилишина, архівна газета “Кур’єр Станіславський”.
Анна Сірик
