Кримінальна Коломия: кілька оказій 1993-го року

Відомий журналіст Дмитро Карп’як витягнув з комори стару підшивку газет, аби пригадати, чи й справді 30 років тому було спокійніше на вулицях Коломиї і довколишніх сіл.

Своє ретроспективні дослідження пропонує читачам Інформатора.

Мій знайомий Андрій М. відзначив недавно 30-річчя. «Хотів би я, – признався мені, – аби 2023-ій був такий же мирний і спокійний, як 1993-ій». І молодик, не ризикуючи зайвий раз вийти в місто, щоб не натрапити на патруль, а тоді на фронт, лише зітхнув.
Так, 30 років тому Коломия була мирною. Але щоб спокійною, то я б не наважився твердити.

Відносний спокій у місті було порушено вже на початку 1993-ого, в ніч проти 14 січня. Місцеві україноненависники спотворили тоді пам’ятник Степанові Бандері, встановлений завдяки першим демократично обраним міським урядовцям. На цей акт вандалізму відреагувала протестною заявою навіть районна держадміністрація, яку вважали в місті недостатньо патріотично налаштованою. Як
виходило зі змісту заяви, нині, коли обстановка тривожна, основне – відновити діяльність підприємств, дати людям роботу, а в селах подбати про успішну перезимівлю худоби й належну підготовку до весняних польових робіт.

Ось міліцейські зведення про порушені кримінальні справи лише за один тиждень лютого 1993-ого.

Проти продавців кафе, які підвищили ціну на горілку. Проти викрадачів 40 слоїків тушкованки з погреба жінки в П’ядиках. Проти зловмисників, які викрали з художньої майстерні свердлильний верстат, циркулярку й інші інструменти. Проти будівельника, який перевозив труби й викрав для своїх потреб 200 кг цих труб. Проти викрадачів телиці в Печеніжині. Проти викрадача бензопили з гаража нижньовербізького господаря…

Злодійство на початках 1990-их, можна сміливо запевняти, процвітало. Обікрали навіть американську радницю міськвиконкому, яка ловила ґав, оглядаючи наші історичні пам’ятки. Американка цікавилася старовиною, а злодій поцікавився тим часом вмістом її сумочки. І не розчарувався. У сумочці виявилися не тільки документи, але й долари.

Міліція, віддаймо їй належне, швидко встановила особу злодія. Бо це ж тобі, чоловіче, не бензопилу «Урал» з гаража стибрити, це, можна сказати, міжнародний шкандаль.

Без сумніву, на різкий сплеск злочинности вплинуло поблажливе ставлення влади всіх рівнів до самогоноваріння. За Союзу з цим злом міліція ще сяк-так боролася, та вже з проголошення демократії навіть газети взялися розписувати технологію виготовлення самогонних апаратів.

Читайте також: Завод “Коломиясільмаш”: від легенди до мильної бульбашки

А один премудрий голова сільради в сусідньому Тисменицькому районі офіційно дозволив громаді гнати
«зеленого змія». Гнати не геть від хати, а таки в хаті. І чхати хотів народ на застереження дільничного  міліціонера: немає такої урядової постанови, щоб дозволяла самогоноваріння.

До речі, стосовно міліції. Від її як міського, так і районного керівництва (станом на 1993 р. у нас існували два відділи міліції, міський і районний) часто лунали нарікання на брак уваги нової народної влади до умов роботи правоохоронців.

Недостатня, мовляв, чисельність патрульно-постової служби, працівники місяцями не одержують зарплатню, немає бензину, на службі чергових тільки одна автомашина… Брак коштів настільки відчутний, що доводиться закривати медвитверезник…

Чи ж дивно було бачити, що вслід за рекетиром на автозаправну станцію приїздить міліціонер, щоб і собі влити в бак на дурняк? Що слідчий міг зайти в камеру заарештованого й дозволити собі проінструктувати того, як йому поводитися на суді?

Що працівника міліції ловлять з каністрами
«лівого» бензину на базарі, де активно промишляють організовані групи злочинців? Тоді, напевно, й не без гумору зауважив народ: моя міліція мене береже, спочатку посадить, потім стереже.

Нарікали на недостатнє фінансування і коломийські судді. Розписки про виклик громадянина в суд довелося скасувати, оскільки не було грошей для зворотної доставки виклику з розпискою.

До того ж пошту в села привозили раз-два на тиждень, не частіше, поки та повістка дійде до адресата, на судове засідання свідок або підозрюваний уже не встигають. Тим паче що телефон у сільраді міг бути вимкнений через несплату.

Бувало, що підозрюваного нічим привезти в суд, бо в міліцейському
відділку немає спецмашини. І конвоїрів немає.

От вам хоча й мирне, та аж ніяк не спокійне життя 30 років тому в місті над Прутом.

Далі буде…

Дмитро Карп’як