Є такі спогади, що не стерти ні ковідними провалами в пам’яті, ні втомою, ні лютим бажанням забути. 23 лютого більшість із нас провели звичайний буденний день, може, навіть про щось мріяли чи мали плани. Але попри всі застороги у повномасштабну війну не хотілось вірити, як не віриться у раптову смерть чи безповоротність подій.
Спогади про день напередодні повномасштабного військового втручання пригадали журналісти редакції Інформатора. Впевнені, ви відчували щось подібне. Поділіться з нами цим, є шанс, що так воно відпускатиме.
“З пам’яті стерте 23 лютого майже повністю. Пам’ятаю, як син викладав машинки в ряд, просив погратися. А я не могла, пішла у ванну кімнату, глипнувши на фіолетову тривожну валізу в коридорі. Задумалась: якби справді назрівало лихо, то було б відчуття тривоги, правда ж? Але була не тривога, а пустка, така, яку часом відчувають пацієнти перед складною операцією, не в силі думати, як все мине.
А потім був світанок.
У наші вікна безнастанно вила сирена. Кіт бігав, мов ошпарений. Чоловік і син мирно сопіли поруч. Я відчинила вікно… не причулося, виття пронизувало місто з гучномовця на пошті. Розбудила чоловіка. “Війна. Росія атакувала Україну”, – вичитав він з Телеграму. І далі щось казав про атаку на аеродром в Корничі, Франківськ… Але звучало тільки “війна”, і цього разу не та на східних кордонах. Ця була близько. Я сіла за новини, але час до часу зривалась і починала витягати якісь великі пакети, ліки і теплий одяг, потім комом це все пхала назад у тумби. Чоловік сходив центр, закупив продукти і зняв готівку. “Мені треба зустрітися з хлопцями”, – сказав не роззуваючись. І я знала, що це означає, він йде на війну. Виявилось, твій світ можуть зруйнувати всього за дві години якогось некрасивого сивого світанку”.
Наталка Сандецька, редакторка і журналістка
“Попри усі попередження про початок війни, для мене 23 лютого був ніби звичайний робочий день.
Здебільшого ми писали новини про коронавірус, вакцинацію, пожежі тощо, хоча вже вранці також публікували й про можливість запровадження надзвичайного стану.
Вочевидь, тоді просто не хотілося вірити й приймати таку реальність…
Цей день був навіть дещо святковий, адже ввечері за сімейним столом скромно святкували річницю весілля та планували поїздку на день народження племінника.
Наступного ранку зрозуміли, що всі плани скасовуються”.
Ольга Пукавчук, заступниця редакторки, журналістка
“23 лютого мій день був незвично довгим. Вранці ми з сестрою збирали тривожну валізку й документи, адже, попри всю віру в краще, готувалися до гіршого. Вже довго з друзями та рідними обговорювали ситуацію на кордоні й сподівалися, що ті санкції, які чекають росію в разі вторгнення, зупинять їх наміри.
Ввечері, близько 22:30, під мій будинок приїхав хлопець, з яким я не спілкувалася вже понад 1,5 роки. Ми довго розмовляли, а в повітрі вже витав запах війни. “До п’ятниці ще треба дожити”, – одна з фраз тієї розмови, яку я певне ніколи не забуду. Тоді ж ми й зрозуміли, що більше не хочемо втрачати один одного. Так розпочалася історія кохання, яка триває й зараз. Близько 2:00 вже 24 лютого він поїхав додому, а я міцно заснула. Вже через кілька годин на аеродромі пролунали вибухи, почалося повномасштабне вторгнення”
Романа Бакай, журналістка
“Тоді я ще жив у Харкові.
Під вечір пішов на прогулянку, один. Трохи розвіятися від цих воєнних прогнозів. Дзвонив друзям, вони – мені, від чогось дуже хотілося почути їх.
Потім ми з дівчиною розмовляли, передчували, що виступ того мурла й усі ці розмови про приєднання так званих днр та лнр не просто так. Повернувся додому на метро.
Перекинулись з батьками кількома словами і вклався спати. У те, що погрози ворогів справдяться, вірити ніяк не хотілось.
Але проснувся від вибухів…”
Євген Чепусенко, монтажер, керівник SMM-відділу
“23 лютого 2022 року. Вечір напередодні війни був звичайний, сімейний.
Готувались до наступного робочого дня, син робив домашнє завдання. Під час вечері обговорювали поїздку до мами чоловіка на день народження 25 го лютого.
Як завжди перед сном – перегляд новин. А потім з чоловіком сталась розмова, що, мабуть, не завадить привести до ладу документи, зібрати їх в одну теку. Так і зробили.
Виявилось – недарма. Через клятих ворогів нам довелось покинути дім, рідню, друзів і переїхати з Харківщини до Коломиї. Коломия стала для нас не просто прихистком, а другим домом”.
Юлія Супрун, SMM-ниця.
“Це був звичайний будень. На той час мені було лише 17 років. 23 лютого 2022 року після університетських пар, які відбувалися онлайн, я трохи попрацювала. Потім пішла на пластову збірку, де провела гутірку з історії України.
Під час обговорення сторінок непростої української історії, відчувалась напруга. Багато думок і тривог про те, чи справді буде війна чи якось обійдеться. Алее ніхто не підозрював, що це станеться прямо-таки другого дня, рано-вранці… На той день було дуже багато планів, а поміж них – далекі цілі на тиждень, місяць… Проте 24 лютого то вже не мало жодного значення”.
Ліза Яковлєва, журналістка, SMM-ниця.
А яким був ваш день напередодні першої масованої ракетної атаки на Україну?
Поділіться з нами і читачами Інформатора спогадами. Свої листи надсилайте на електронну пошту kl.informator@gmail.comчи у чатиках на номер096 545 8237.
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook , Telegram та Instagram.
